Фараон - Болеслав Прус

— Чого ти хочеш, питаю? — повторив міністр.

— «Добрий пане, — казав далі селянин, — проводирю без пихи, що зборюєш брехню й твориш правду… Батьку бідняка, муже вдови, заступнику сироти… Дозволь, щоб я міг проголошувати ім’я твоє як закон в країні. Зволь вислухати слова уст моїх. Зглянься і вчини по правді, найблагородніший із благородних…»

— Він хоче, щоб не засипали цього каналу, — обізвався Євнана.

Міністр знизав плечима й рушив до каналу, через який уже перекинули кладку. Селянин у розпачі обхопив його коліна.

— Заберіть його геть! — крикнув його достойність, відсахнувшись, мов від гадюки, що хоче вкусити.

Писар Пентуер одвернувся; його худе обличчя посіріло. А Євнана підскочив і схопив старого за шию, та не зміг відірвати його від ніг міністра і гукнув воїнів. Через хвилину його достойність уже був на тому боці каналу, а воїни майже на руках віднесли старого в кінець колони. Там йому дали з десяток стусанів, а нижчі офіцери, завжди озброєні палицями, додали до цього кілька десятків київ і кинули бідолаху біля входу в ущелину.

Побитий, закривавлений, а найбільше переляканий, бідар якусь мить посидів на піску, потім протер очі і раптом, зірвавшись на ноги, кинувся тікати до шляху, голосячи:

— Поглинь мене, земле! Хай буде проклятий день, коли я вперше побачив світло, і ніч, коли сказали: «Народилась людина». У шатах справедливості нема й клаптика для рабів. І навіть боги не зглянуться над бідними створіннями, що мають лише руки для праці, уста для плачу, а спину для побоїв… О смерте, спопели моє тіло, щоб і там, на полях Осіріса, я вдруге не народився рабом…

Розділ третій

Розгніваний царевич Рамзес вибирався на пагорок. За ним поспішав Тутмос. Перука в чепуруна зсунулась набік, штучна борідка відпала, і він ніс її в руках. Від утоми обличчя його було б зовсім бліде, якби не шар рум’ян.

Нарешті царевич зупинився на вершині пагорка. З ущелини до них долинали гомін воїнів і важке гуркотіння баліст. Перед ними простягався безкраїй простір землі Госен, що купалась у сонячнім промінні. Здавалося, то не земля, а золота хмара, на якій мрія намалювала краєвид фарбами з срібла, смарагдів, рубінів, перлів та топазів.

Наступник трону простяг руку.

— Глянь, — мовив він до Тутмоса, — отам має бути моя земля, а тут — моє військо. А тим часом найвищі будівлі там — це палаци жерців, а тут найвищий воєначальник — жрець!.. Чи можна таке терпіти?..

— Так завжди було, — відповів Тутмос, злякано озираючись навколо.

— Неправда! Я знаю історію цього краю, якої не знаєте ви.

Воєначальниками і правителями держави завжди були тільки фараони, принаймні найенергійніші з них. Вони не марнували часу на жертвоприношення та молитви, а правили державою….

— Але ж така воля його святості… — заперечив Тутмос.

— Немає волі мого батька на те, щоб номархи свавільно урядували в своїх столицях, а ефіопський намісник вважав себе рівнею цареві царів. І не може бути волі мого батька на те, щоб його військо обминало двох золотих жуків, бо військовий міністр — жрець.

— Він великий полководець!.. — шепнув украй переляканий Тутмос.

— Який він там полководець!.. Що розбив жменьку лівійських розбійників, які кидаються тікати, тільки-но побачивши єгипетського воїна? Ти поглянь, що роблять наші сусіди! Ізраїльтяни зволікають із сплатою данини і дають чимраз менше й менше. Хитрі фінікійці щороку захоплюють по кілька кораблів з нашого флоту. Проти хеттів ми мусимо тримати на сході величезне військо, а навколо Вавілона й Ніневії розгортається рух, який знаходить відгук в усій Месопотамії. І які ж наслідки урядування жерців? Якщо мій прадід мав щороку сто тисяч талантів прибутку й сто шістдесят тисяч війська, то мій батько має ледве п’ятдесят тисяч талантів і сто двадцять тисяч війська… Та й що то за військо! Коли б не грецький корпус, який пильнує його, мов собака овець, вже й сьогодні єгипетські воїни слухалися б тільки жерців, а фараон опинився б у становищі жалюгідного номарха.

— Звідки ти це знаєш?.. Звідки в тебе такі думки?.. — здивувався Тутмос.

— Хіба я не з роду жерців! Адже вони вчили мене, коли я не був ще наступником трону. О, коли я стану фараоном після мого батька — хай він живе вічно! — я наступлю їм на шию ногою в бронзовій сандалі… Але насамперед я доберусь до їхніх скарбниць. Вони завжди були переповнені, а з часів Рамзеса Великого почали ще більше розбухати і тепер такі набиті золотом, що з-за них не видно й фараонових скарбів.

— Горе мені й тобі! — зітхнув Тутмос. — В тебе такі заміри, що під ними увігнувся б навіть цей пагорок, якби міг чути й розуміти. А де твої сили… помічники… воїни?.. Проти тебе повстане весь народ на чолі з могутньою кастою… А хто піде за тобою?

Царевич замислився. Помовчавши, він відповів:

— Військо.

— Більша частина його піде за жерцями.

— Грецький корпус…

— Бочка води в Нілі. — Урядовці…

— Половина з них жерці.

Рамзес сумно хитнув головою й замовк.

З вершини голим кам’янистим схилом вони спустилися на той бік пагорба. Раптом Тутмос, який ішов попереду, вигукнув:

— Чи не міраж це? Глянь, Рамзесе!.. Таж серед цих скель криється другий Єгипет!

— Мабуть, це маєток якогось жерця, що не платить податків, — гірко відповів царевич.

Біля їхніх ніг, углибині, лежала родюча долина, формою схожа на вила, роги яких ховалися серед скель. В одному кутку її була невеличка садиба — кілька мазанок для челяді й гарний будинок землевласника чи управителя. Тут росли пальми, виноград, маслини, смоковниці з покрученим надземним корінням, кипариси й навіть молоді баобаби. Посеред долини плинув невеличкий потік, а на схилах гір, на відстані кількох сотень кроків одна від одної виблискували неглибокі копанки.

Зійшовши до виноградника, повного стиглих грон, юнаки почули жіночий голос, який кликав когось, а певніше, тужливо співав:

— Де ти, моя курочко? Озовися! Де ти, моя люба! Втекла ти від мене, а я ж сама напуваю тебе й годую добірним зерном — навіть раби тобі заздрять. Де ж ти? Озовися! Гляди, бо настане ніч і ти не потрапиш додому, де всі коло тебе упадають, або прилетить з пустелі рудий яструб і вирве тобі серце. Тоді марно кликатимеш свою хазяйку, як я зараз кличу тебе. Озовися, бо розгніваюсь і піду, а