Фараон - Болеслав Прус

— Ти говориш, як жрець, — гірко відповів Пентуер. — Швидше я мусив би себе цим заспокоювати! Але в душі моїй великий біль, бо я відчуваю страждання всього народу…

— Хто ж у цьому винен?

— Мої очі й серце. Воно, мов долина серед гір, не може мовчати, коли чує крик, і відгукується луною.

— А я тобі скажу, Пентуере, що ти надто багато мислиш про небезпечні речі. Не можна безкарно ходити по кручах східних гір — там легко зірватися в прірву — або блукати в західній пустелі, де чатує зголоднілий лев і здіймається шалений хамсин…

Тим часом хоробрий Євнана, що їхав на возі труською дорогою, від чого біль ставав ще дужчий, на доказ своєї мужності попросив їсти й пити. З’ївши сухогокоржа, натертого часником, та випивши кислого пива з вузькошийого глечика, він попрохав візника, щоб той галузкою відганяв мух від його зраненого тіла.

Лежачи долілиць на мішках і паках, на рипучому возі, бідолашний Євнана тужливим голосом заспівав пісню про тяжку долю нижчого офіцера:

— «Чого ти, кажеш, що краще бути офіцером, ніж писарем? Підійди і поглянь на сині смуги, що вкривають моє пошматоване тіло, а я тим часом розповім тобі про життя бідного офіцера.

Я був ще малий, коли мене привели до казарми. На сніданок мені давали штурхана в живіт, аж мені млосно ставало, на обід — кулаком межи очі, що аж у голові гуло, а на вечір голова моя вже була вся побита і мало не розвалювалася з болю.

Іди сюди, я розповім тобі про похід до Сірії. Їжу й питво я ніс на собі, як нав’ючений осел. Шия в мене задерев’яніла, як у осла, а спина вкрилася струпами. Пив я гнилу воду і перед ворогом тремтів, як спійманий птах.

Я повернувся в Єгипет, але тут я — мов дерево, яке точать хробаки. За кожну дрібницю кладуть мене на землю і б’ють киями, аж кістки мої тріщать. І ось я такий побитий, що не можу й піднятись, і мусять мене везти на возі, а тим часом слуга краде мій плащ і тікає.

Отож, о писарю! Зміни свою думку про щастя офіцера».

Так співав хоробрий Євнана, і його пісня, повна сліз, пережила єгипетське царство.

Розділ п’ятий

В міру того як почет наступника трону наближався до Мемфіса, сонце поволі хилилось на захід, а з численних каналів і далекого моря зривався вітер, насичений прохолодною вологою. Шлях знову пролягав у родючій місцевості, на полях та виноградниках працювало багато людей, хоч пустелю давно вже осявало рожеве світло, а вершини гір палали вогнем.

Раптом Рамзес зупинився й повернув коня. Його зразу ж оточили придворні, під’їхали полководці, і поволі, розміреним кроком наблизились стрункі шеренги полків.

У пурпуровому промінні надвечірнього сонця царевич був схожий на статую бога; воїни дивилися на нього з гордістю й любов’ю, воєначальники — з захватом.

Рамзес підняв руку. Всі замовкли, і він заговорив:

— Достойні полководці, мужні воєначальники, слухняні воїни! Сьогодні боги дарували мені щастя командувати такими героями, як ви. Радість сповнює моє царське серце, А оскільки воля моя така, щоб ви, хоробрі полководці, воєначальники й воїни, завжди поділяли моє щастя, то призначаю вам нагороду: по драхмі кожному воїну з тих, що йшли зі мною на схід, і з тих, що вертаються з нами від східного кордону. Крім того, дарую ще по одній драхмі грецьким воїнам, які сьогодні під моєю командою пробили нам вихід з ущелини,

і по одній драхмі кожному воїнові з тих полків достойного Нітагера, які хотіли заступити нам шлях… Військо завирувало.

— Хай живе наш вождь!.. Слава наступникові фараона, хай він живе вічно!.. — гукали воїни, а найголосніше — греки.

Царевич казав далі:

— Для розподілу між нижчими офіцерами мого війська та війська достойного Нітагера даю п’ять талантів. Найдостойнішому міністрові та старшим полководцям дарую десять талантів…

— Я відмовляюсь від своєї частки на користь війська, — відповів Гергор.

— Хай живе наступник трону!.. Хай живе міністр! — кричали офіцери й воїни.

Червоне кружало сонця вже торкнулося пісків західної пустелі. Рамзес попрощався з військом і галопом помчав до Мемфіса, а достойний Гергор, супроводжуваний радісними вигуками, сів у ноші і також наказав випередити військо, що посувалося дорогою.

Коли ноші віддалилися від полків настільки, що окремі ви гуки злилися в невиразний гомін, схожий на шум водоспаду, міністр, нахилившись до писаря Пентуера, сказав:

— Ти все запам’ятав?

— Так, достойний пане.

— Твоя пам’ять — як граніт, що на ньому пишуть історію, а твоя мудрість — як Ніл, що все заливає й запліднює, — сказав міністр. — До того ж боги обдарували тебе найбільшою зі всіх чеснот — розумною покорою…

Писар мовчав.

— Отже, ти краще, ніж будь-хто, можеш оцінити розум і вчинки наступника трону, хай він живе вічно!

Міністр трохи помовчав. Він не звик так багато говорити.

— Скажи ж мені, Пентуере, і запиши це: чи ж годиться, щоб наступник трону висловлював свою волю перед усім військом?.. Так може поводитися тільки фараон, або зрадник, або… легковажний юнак, який однаково легко робить безглузді вчинки і кидає безбожні слова.

Сонце зайшло, і незабаром на землю спустилася зоряна ніч. Над незліченними каналами Нижнього Єгипту почав збиратися сріблястий туман. Лагідний вітерець ніс його аж до пустелі, освіжаючи стомлених воїнів та напуваючи рослини, що вже гинули від спраги.

— Або поміркуй і скажи мені, Пентуере, — вів далі міністр, — де царевич візьме двадцять талантів, які він сьогодні так необачно пообіцяв війську? Зрештою, де б він не взяв ці гроші, мені, та, напевне, й тобі, здається небезпечним, що наступник трону робить подарунки війську в той час, як його святість не має чим заплатити полкам Нітагера, які повертаються зі сходу. Я не питаю тебе, що ти думаєш про це, бо й так знаю, як і ти знаєш мої найпотаємніші думки. Прошу тільки, щоб ти запам’ятав усе, що бачив, щоб розповісти про це на раді жерців.

— А коли вона буде? — спитав Пентуер.

— Скликати її ще немає приводу, — відповів міністр. — Спершу спробую приборкати непокірного бичка за допомогою батьківської руки його святості… Бо шкода хлопця: він має великі здібності й силу південного урагану. Але якщо цей ураган, замість того щоб змітати ворогів Єгипту, почне класти його пшеницю і виривати з корінням пальми!..

Міністр замовк, і його почет зник у темній алеї, що вела до Мемфіса.

В цей час Рамзес під’їздив до палацу фараона.

Палац стояв на пагорбі за містом, серед