Фараон - Болеслав Прус
— Якщо дозволиш, царевичу, мій полк піде далі шляхом. Наші воїни не бояться скарабеїв.
— Ваші воїни не бояться Навіть царських гробниць, — озвався міністр. — А, мабуть, там не дуже безпечно, якщо звідти ще ніхто не повернувся.
Зніяковілий грек сховався між почтом.
— Погодься, святий отче, — розгнівано прошепотів наступник трону, — що така перешкода навіть осла не зупинила б на дорозі.
— Бо той осел ніколи не буде фараоном, — спокійно відповів міністр.
— В такому разі ти, міністре, сам проведеш загін через ущелину! — вигукнув Рамзес. — Я не розуміюся на тактиці жерців, і до того ж мені треба відпочити. Ходімо зі мною, брате, — кинув він Тутмосу і попрямував до лисих пагорбів.
Розділ другий
Його достойність Гергор одразу ж доручив своєму ад’ютантові, який носив сокиру, заступити Євнану, що командував передовим загоном війська. Потім наказав, щоб військові машини, які метали велике каміння, звернули з шляху до ущелини, а грецькі воїни щоб підштовхували їх у найважчих місцях. Усі колісниці й ноші офіцерів почту мали рушити за обозом.
В той час як Гергор віддавав накази, ад’ютант, що тримав опахало, наблизився до писаря Пентуера й шепнув:
— Мабуть, уже ніколи не можна буде їздити цим шляхом…
— Чому? — відповів жрець. — Але зараз, коли священні жуки перетяли нам дорогу, далі їхати нею не слід. Може статися нещастя…
— Воно вже й так сталося. Хіба ти не помітив, що царевич Рамзес розгнівався на міністра? А наш володар не з тих, що забувають…
— Не царевич на нашого пана, а наш пан на царевича й вичитав йому як годиться, — мовив Пентуер. — І добре зробив. Бо молодому царевичу вже здається, що він буде другим Менесом.
— А може, й Рамзесом Великим?.. — докинув ад’ютант.
— Рамзес Великий слухався богів, і за це в усіх храмах йому зроблено похвальні написи. А Менес, перший фараон Єгипту, ламав стародавні звичаї, і тільки завдяки батьківській поблажливості жерців його ім’я досі згадується… Хоч я не дав би жодного утна міді, що мумія фараона Менеса ще існує.
— Любий Пентуере, — сказав ад’ютант, — ти мудрець, тож, певне, розумієш, що нам однаково, чи маємо ми десять панів чи одинадцять…..
— Але народові не однаково, чи мусить він щороку добувати одну гору золота — для жерців, чи дві гори золота — для жерців і для фараона, — відповів Пентуер, блиснувши очима.
— Думки твої небезпечні, — шепнув ад’ютант.
— А скільки разів ти сам обурювався витратами фараона та номархів, — здивувався жрець.
— Тихше!.. Тихше!.. Ми ще поговоримо про це, але не зараз.
Незважаючи на глибокий пісок, метальні машини, до яких підпрягли по парі волів, швидше посувалися пустелею, ніж шляхом. Біля передньої машини йшов заклопотаний Євнана, якому не давала спокою думка: чому міністр усунув його від командування передовим загоном. Чи не хоче він дати йому якусь вищу посаду?
Сподіваючись на це нове підвищення, а може, щоб заглушити тривогу в серці, він схопив довгу жердину і там, де пісок був особливо глибокий, підпирав балісту або криком підохочував греків. Ті, проте, майже не звертали на нього уваги.
Вже добрих півгодини колона посувалася глибокою ущелиною із стрімкими голими стінами. Раптом передовий загін спинився. В цьому місці дорогу перетинала друга ущелина, посеред якої проходив досить широкий канал:
Гонець, якого вирядили до міністра з повідомленням про несподівану перешкоду, привіз наказ негайно засипати канал.
Близько сотні грецьких воїнів з кайлами та лопатами взялися до роботи. Одні одбивали од скель кам’яні брили, другі кидали їх у канал і присипали зверху піском.
В цей час із ущелини вийшов чоловік з мотикою в руці, схожою на шию лелеки з довгим дзьобом. Це був єгипетський селянин, старий, зовсім голий. Кілька хвилин він вражено дивився на роботу воїнів і раптом кинувся до них з криком:
— Що ви робите, безбожники?! Це ж канал!
— А ти як смієш ганьбити воїнів його святості? — спитав Євнана, який саме нагодився сюди.
— Бачу, що ти єгиптянин і, певне, з начальників, — відповів йому селянин, — отож скажу тобі, що цей канал належить великому панові: він служить управителем у писаря того чоловіка, який тримає опахало над його достойністю номархом Мемфіса. Глядіть, щоб вас не спіткало лихо!..
— Робіть своє діло, — владно сказав Євнана грецьким воїнам, які почали прислухатися до селянина. Вони не розуміли його мови, але їх вразив тон старого.
— Вони знов засипають! — мовив той розпачливо. — Горе вам, негідники! — скрикнув він раптом, кидаючись з мотикою на одного з воїнів.
Грек вихопив мотику і так ударив селянина в зуби, що аж кров виступила в того на губах. Потім знову взявсядороботи.
Приголомшений ударом селянин злякався і став благати:
— Пане, я ж сам копав цей канал цілих десять років; копав ночами і в свята! Наш пан обіцяв, що коли я проведу воду в цю долинку, то він відступить її мені в оренду, дасть п’яту частину врожаю і волю… Чуєте? Волю мені і трьом мої дітям!.. О боги!..
Він заломив руки й знову звернувся до Євнани:
— Вони мене не розуміють, ці заморські бородані, собачі виплодки, брати фінікійців і євреїв. Але ти, пане, вислухай мене… Цілих десять років, коли люди йшли на ярмарок, на танці або в храм, я потай пробирався до цієї похмурої ущелини. Я не ходив на могилу матері, бо весь час копав. Я забув про померлих, щоб своїм дітям і собі хоч на один день перед смертю здобути волю і землю…
Будьте моїми свідками, о боги, скільки разів заставала мене в цій ущелині ніч!.. Скільки разів я чув поблизу тужливе виття гієн і бачив зелені очі вовків! Я не тікав від них, бо куди б я, нещасний, утік, коли на кожній стежці чигав на мене жах, а в тім каналі воля тримала мене за ноги.
Якось з отої печери вийшов на мене лев, фараон усіх звірів. Мотика випала у мене з рук. Я впав перед ним на коліна і сказав такі слова: «Пане мій, невже ти зволиш мене з’їсти? Я ж бо тільки раб!» Хижий лев змилосердився наді мною, вовк не зайняв мене, навіть підступні кажани обминали мою бідну голову, а ти, єгиптянин…
Селянин замовк, побачивши почет і ноші міністра Гергора, що наближалися до нього. По опахалу догадався, що то був якийсь знатний вельможа, а по шкурі пантери — що жрець.
Він кинувся до нього, вкляк на коліна і схилив голову аж до піску.
— Чого ти хочеш, чоловіче? — спитав вельможа.
— «О світло сонця,
