Матусин оберіг - Світлана Талан
«Моя люба донечко! Найкраща у світі, найгарніша, вітаю тебе з днем народження! Вісім років тому ти з’явилася на цей світ. Звичайно, ти не пам’ятаєш той сонячний день, але я добре пам’ятаю, як ти сповістила про свій прихід голосним криком. Ось такою крихіткою ти була вісім років тому».
Далі була приклеєна маленька світлина, на якій – новонароджена Олеся в пелюшках. У дівчинки очі заслалися слізьми, і вона ладна була розплакатися, але те, що прочитала далі, змусило її оговтатись.
«Лесечко, дитинко, ось тільки не треба плакати! – писала далі мати. – Я буду з тобою говорити, а ти рюмсати? Так не годиться! Я хочу бачити тебе усміхненою, такою, як ти була раніше. Домовились? Я любила тебе всією душею і, коли померло моє хворе тіло, я, як і раніше, продовжую тебе любити душею, бо душа не вмирає. Різниця лише в тому, що я не можу тебе торкнутись і обійняти, але твій настрій, твою любов я відчуваю так, як і колись. Моя душа далеко від тебе, десь там, угорі, але це не заважає мені любити свою донечку й бачити, як вона живе. Твоя душа також продовжує мене любити, а пам’ять береже найкращі спогади про життя, коли ми були разом. Тож, Олесю, не засмучуй мене й не плач. А коли буде погано на душі, то зведи вгору оченятка, подивись на небо і згадай мої слова: мені спокійно, коли ти не плачеш й усміхаєшся. Домовились?»
– Так! – кивнула головою Олеся й поспіхом витерла долонькою очі.
Далі в листі Олеся прочитала про те, що вона має дбати про тата й інколи готувати йому страви, яких навчилася. Мама питала, чи пам’ятає Олеся, як приготувати омлет чи посмажити на пательні картоплю. Звичайно, Олеся не забула й одразу подумала, що й справді потрібно попіклуватися про тата й чимось його порадувати.
– Сьогодні ж на сніданок зроблю для тата омлет! – промовила вона вголос.
Мама ніби й справді бачила, що відбувається з Олесею.
«Невже моя дівчинка почала гірше навчатися? – питала вона. – Ми ж домовлялися, що ти будеш старанно виконувати домашні завдання, слухати вчительку на уроках, щоб потім стати тим, ким тобі захочеться. Лесечко, постарайся, будь ласка, справдити мої сподівання, – просила мама. – Я знаю, що ти в мене не лише красуня, а ще й розумниця!»
– Я буду гарно вчитися! – пообіцяла дівчинка.
Вона читала далі, аж до закінчення:
«Щороку на свій день народження ти будеш відкривати наступний мій лист до тебе, але впродовж року ти можеш перечитувати цей лист, коли захочеш. Пам’ятай, що я люблю тебе, моє сонечко! А зараз тобі від мене поцілуночок!»
На останньому аркуші листа – відбиток губ матері. Олеся вперше за останні дні усміхнулась, уявивши, як мама нафарбованими помадою губами торкається папірця. Дівчинка торкнулася губами відбитка:
– Дякую, матусю! Я люблю тебе!
Тихон Павлович почув, що донька прокинулася раніше за нього, і розхвилювався. Він швидко підвівся з ліжка, одягнувся й хотів зайти до Олесиної кімнати, але дівчинка вже була у ванній. Чоловік чув, як вона чистила зуби, умивалася, закрила кран з водою та швидко пішла на кухню.
– Доброго ранку, Олесю, – сказав батько, здивовано спостерігаючи за тим, як Олеся дістала яйця з холодильника й узялася готувати омлет. – Може, доню, я сам?
– Ні, я сама! – сказала вона, подивившись на батька. У неї був зовсім інший вираз обличчя: здавалося, повернулися давно забуті усмішка, рум’янець на щічках та жвавий погляд виразних очей. Олеся вправно поставила пательню на плиту і згадала про фартушок. Він висів уже не перший день на кухні, на тому місці, де його залишила колись мама. Дівчинка зняла його, і на мить смуток промайнув на її щойно повеселілому личку. Вона зітхнула й зав’язала фартух.
«Доню, ти маєш допомагати татові по господарству, бо тепер лишилася єдиною його помічницею, – дівчинка дослівно згадала слова матері. – Не змушуй тата нагадувати тобі щоранку про те, що маєш чистити зуби, умиватися, застилати своє ліжко, прибирати в кімнаті й іноді готувати сніданки собі й татові».
Усе, чому навчила її мама, вона пам’ятає, а якщо забуде, то знову прочитає її листа. Олеся підсмажила омлет, розклала його на дві тарілки. Він трохи порвався на шматки, але не біда – наступного разу вийде краще. Олеся запросила батька снідати.
– Доню, що тобі подарувати на день народження? – поцікавився за сніданком батько.
– Мікрохвильову піч, – Олеся здивувала відповіддю.
– Піч?
– Так. Стара вже не працює, а я буду в пічці розігрівати їжу, і це зекономить мені час, – по-дорослому сказала дівчинка.
– Може, якусь сукню чи кофтинку?
– Ні, не треба! – чітко відповіла Олеся. Вона налила томатний сік у дві склянки, одну з них поставила перед батьком. – Мушу про тебе піклуватися. Пий, він корисний.
Чоловік був так здивований разючими змінами в поведінці доньки, що поперхнувся напоєм. Олеся була чи то занадто весела, чи то чимось збуджена, і він розгубився, не знаючи, як оцінювати такі зміни. Дівчинка поквапилась у свою кімнату, сказавши батькові, що його черга мити посуд, бо вона звечора не встигла зібрати портфель до школи. За мить Олеся була вже вбрана.
– Тату, ти не забудеш купити мікрохвильову піч? – запитала вона.
– Ні, обов’язково сьогодні куплю! – пообіцяв він.
– У мене буде ще одне прохання.
– Я слухаю.
– Тату, ти зможеш поставити замок на мою тумбочку, щоб я могла її замикати ключиком?
– Можу. Але навіщо? То твоя тумбочка, і я туди не заглядаю.
– Там будуть лежати листи від мами, – пояснила дівчинка. – Їх ніхто не має права читати. То мої листи.
Батько пообіцяв поставити замок, й Олеся сама пішла до школи.
– Доброго дня! – привіталася вона з учителькою й навіть їй усміхнулася.
Олеся сіла за першу парту, приготувалася до уроку й підійшла до вчительки.
– Ви зможете мені давати додаткові завдання? – спитала її. – Мені потрібно наздогнати згаяне.
Учителька здивувалася таким разючим змінам у поведінці дівчинки й радо погодилася їй допомогти. Тепер Олесі потрібно було дочекатися Ніну.
«У кожної дівчинки твого віку є подружка, – писала їй мама, – і ти не виняток. Дівчатка спілкуються одна з одною, часто довіряють свої дівчачі маленькі таємниці.
