Матусин оберіг - Світлана Талан

«І чому я загадала гарно вчитися, а не щоб жила мама?» – думала дівчинка.

Їй стало так тужно, так сумно без мами, що вона гірко й невтішно розплакалася. Щоб не чув батько, Олеся плакала, укрившись ковдрою з головою. І лише коли засунула ручку під подушку й торкнулася маминої теки, трохи заспокоїлась і стихла.

Кілька днів поспіль Олеся не ходила до школи, і батько не наполягав. Він гадав, що дівчинці треба дати трохи часу, щоб вона оговталася від горя, яке звалилося на неї, намагався частіше спілкуватися з донькою, але вона майже не йшла на контакт. Олеся весь час тримала при собі ляльку і жодного разу не згадала ані про подружку Ніну, яка час від часу до них заходила, ані про свій клас. Здавалося, що горе скам’яніло, затверділо десь у глибині її душі, і лише великі виразні сині очі дивилися на світ з німим питанням: «Чому так сталося? І де моя мама?» Дівчинка часто залазила на стільчик біля вікна й дивилася надвір. Так вона могла сидіти годинами, ніби чекаючи на повернення матері.

– Чому ти там сидиш? Що видивляєшся, Олесю? – спитав якось батько.

Він обережно торкнувся плеча дитини і відчув, як воно злегка здригнулося.

– Не знаю, – стенула вона плечима.

– Так не можна. Ти б сходила погуляла, Ніна заходить до тебе щодня.

– Не хочу, – відповіла коротко, не відриваючи погляду від вікна.

– Там нікого нема, – сказав батько, зазирнувши через плече.

– Я знаю.

– І мами ти там не побачиш, – обережно промовив батько.

– Так. Мама померла.

– Добре, що ти це розумієш, – зітхнув чоловік. – То, може, не треба дивитись у вікно, де… де нікого немає?

Олеся різко повернулася, скочила зі стільчика, подивилася батькові у вічі. Від того погляду в нього пробігли по тілу сироти.

– Чому?! – скрикнула дівчинка. – Чому вона померла?! Чому мене покинула? Я її так любила!

Очі Олесі наповнилися слізьми, і великі горошини покотилися по щоках. Чоловік обняв дівчинку, вона притислася всім своїм тільцем до нього.

– Мама тебе не покидала, – сказав він якомога спокійніше. – Вона була тяжко хвора, і нічого не можна було вдіяти.

– Чому її не врятували лікарі? – спитала Олеся глухо.

– Є хвороби невиліковні, але мама… вона тебе дуже любила й не хотіла покидати, однак… Так сталося, доню. Мені також її бракує, але ми разом повинні пережити горе й навчитися жити…

– Без неї? Я не хочу! Я хочу до мами.

Остання фраза прозвучала так щиро, по-дитячому, що чоловік на мить завагався, не знаючи, які слова підібрати, щоб утішити дитину, бо в самого на душі була неймовірна туга.

– Я також хотів би бути поруч із нею, – сказав він згодом, – але ти вже доросла дівчинка й розумієш, що цього не буде ніколи. Нам обом важко, але ми не повинні впадати у відчай – мамі це б не сподобалось.

Схоже, що останні слова дійшли до свідомості Олесі. Вона відсторонилася від батька, знову на нього глянули оченята-озерця.

– Ти так гадаєш? – запитала дівчинка, і чоловікові здалося, що доньчин погляд зазирає в його душу, тому він повинен справдити її сподівання.

– Я впевнений у цьому, – відповів він. – Ми повинні жити так, щоб мама була задоволена, так, ніби вона й зараз поруч із нами. Їй не сподобалось би, що ти не ходиш у школу, – він обережно нагадав про закинуте навчання.

– Я піду до школи, – заявила дівчинка.

– Ось і добре!

Чоловік хотів погладити дитячу голівку, але Олеся швидко пішла до свого столика, дістала портфель, заходилася складати книжки. Батько потупцювався на місці, але донька вже не звертала на нього уваги – вона була зайнята своїми справами. Полегшено зітхнувши, чоловік тихо вийшов із кімнати. Він ще довго сидів на ґанку й палив цигарки, аж поки не завітала сусідка Лідія.

– Тихоне Павловичу, я тут картоплю з качкою стушкувала, тож подумала, що треба й вас пригостити, – сказала Лідія Василівна, і лише тепер чоловік помітив у її руках каструльку, замотану рушником.

– Та навіщо ви? – зніяковів Тихон Павлович. – Я й сам можу готувати.

– Як там Олеся? – спитала жінка, поставивши ношу на ґанок.

– Не дуже, – зітхнув чоловік. – Здається, розумом вона сприйняла смерть матері, а ось душею – ні.

– Менші діти, коли ще не усвідомлюють, що таке смерть, легше переживають, а Олеся… Вона доросла не за роками, хоча й невеличка росточком, – сказала жінка й поквапилася піти.

Здавалося, батько з Олесею порозумівся і трохи заспокоївся. Чоловік накрив на стіл, покликав Олесю вечеряти.

«Може, хоча б сусідчиної страви трохи поїсть, – думав він, – бо вже худнути почала, так їсть погано».

Олеся слухняно прийшла, сіла за стіл, зупинила на мить погляд на материному стільці, подивилася на батька: навіщо, мовляв, кликав?

– Бери ложку, будемо вечеряти, – сказав він.

Дівчинка почала їсти, але було помітно, що її думки десь далеко і вона їсть автоматично. Чоловік знову розхвилювався.

– Смачно? Мені подобається! – награно весело сказав чоловік. – Це тітка Ліда приготувала.

– Не мама, – ніби виринувши із задуми, промовила Олеся. Вона поклала ложку й дивилася на батька. Чоловікові було важко витримати той погляд, і він почав ще швидше працювати ложкою, зосередивши погляд на мисці. – Моя мама померла, – стиха промовила дівчинка, – значить, і ти помреш? Я залишусь сама?

Батько поперхнувся стравою й закашлявся.

– Доню, ну що ти таке кажеш?! – дорікнув він.

– Ти, як і мама, мене покинеш?! – уже кричала дівчинка. – Ви всі мене покинете, і що я сама буду робити?!

Олеся скинула рукою миску зі стола, та жалібно брякнулася на підлогу, а дівчинка розплакалась і побігла до своєї кімнати. Батько підійшов до Олесі, яка ридала на ліжку, ткнувшись обличчям у подушку.

Він узяв дитину на руки, пригорнув до себе. Усі слова втіхи застрягли десь у грудях, і чоловік лише погладжував доньчину спину, яка здригалася від ридань. Він дав змогу виплакатися, аж поки дівчинка не заспокоїлася й тихо промовила:

– Можна я завтра не піду до школи?

– Лише завтра, – погодився батько. – Давай я тобі застелю ліжечко, а ти піди вмийся. Домовились?

Дівчинка мовчки пішла до ванної кімнати.