Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Десь далеко гуркотіли вибухи — це приступили до роботи німецькі майстри-підривники, а мені в цю мою першу зміну ввижалося, ніби склепіння штрека здригається й осідає і катастрофа неминуча. Та чомусь від усвідомлення неминучості цієї катастрофи я відчував не страх, а лиху радість.
Нарешті показався забій проходки штреку. У ньому, наче світлячки, блимали шахтарські лампи. Коли ми підійшли, підривник закінчував свою роботу: орудуючи довгою дерев’яною палицею, він закладав у отвори шпурів патрони з вибухівкою і запечатував їх вогкою глиною. Від цих зарядів тяглися нитки тонких дротів, на яких була яскрава різноколірна ізоляція; майстер, наче милуючись ними, якусь мить перебирав їх на долоні. Та ось він рвучко підвівся, озирнувся і, розмотуючи дроти, подався від забою. На одному його плечі погойдувалася сумка з динамо-машинкою, на другому — ящик із вибухівкою. Усі шахтарі, не чекаючи команди, прихопили інструменти і поквапливо залишили забій.
Я вскочив слідом за ними в боковий штрек. Майстер стояв осторонь від робітників і, презирливо скрививши товсті губи, спитав:
— Усі вийшли з забою?
Йому тихо відповіли:
— Усі...
— Ахтунг! — вигукнув він, і слідом за цим гримнув вибух страшенної сили. В обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля. Штрек наповнився вугільною пилюкою і перегаром вибухівки.
— Я дав вісім зарядів,— сказав майстер Нагелю.— Це майже подвійна норма. На зміну цілком досить, а якщо не вистачить, хай попрацюють кайлами.— Він швидко ковзнув по нас зневажливим поглядом.— Простеж, Нагелю, щоб твої кретини не крали дріт.
Нагель запобігливо мовив:
— О, можеш бути певен, я простежу!
У тиші, що запала на мить, один із шахтарів сказав зітхаючи;
— Оцю б машинку та якомога більший заряд — і до дідька всю шахту разом із фріцами.
Нагель, звичайно, не зрозумів.
— За роботу! Мерщій! — скомандував він.— Усі — по кріпильні стойки.
Я не знав, що повинен робити. Та раптом штейгер підскочив до мене, видер з рук лопату і жбурнув її на землю.
— Взувай свої гольцшуги, ідіот!
Я взувся. Нагель стусонув мене в спину:
— Форвертс![9]Біжу за шахтарями. Вони вже одчепили одну вагонку з кріпильними стойками, і ми гуртом покотили її до забою. Невдовзі рейки закінчилися, і стойки треба було носити на плечах. Шестеро шахтарів розібралися по парах. Кожна пара, взявши на плечі колоду, заточуючись від тягаря, пішли до забою.
До мене підійшов високий, атлетичної статури хлопець і, піднявши лампу, привітно усміхнувся.
— Росіянин? — спитав по-польськи.
— Так.
— По-польському розумієш?
— Трохи...
От і добре. Бери стойку за кінець, а я стану посередині. Допомагатимеш мені про людське око, я сам нестиму. Для мене це за іграшку. Зрозумів?
Я нічого не відповів і тільки вдивлявся кілька секунд у ясні, веселі очі поляка.
— Ну, взяли! — скомандував він.
Ми підняли велику колоду, і поляк завдав її собі на плече. Я став попереду, під кінець колоди.
— Так, добре, малюк. Ходімо. Тільки не поспішай, Дивись під ноги та менше слухай цього ідіота Нагеля.
Після першого рейсу три стойки лежали біля забою, і кріпильники з галасливим Нагелем на чолі заходилися ставити,пари.
Нам з поляком треба було перенести не менше двадцяти колод. За другою стойкою ми йшли не поспішаючи, з цікавістю розглядаючи один одного. Полякові було років двадцять п’ять, він мав богатирську статуру: широкоплечий, м’язистий, з міцною шиєю і випуклими широкими грудьми. У нього було приємне відкрите обличчя і низький густий голос. Сірі очі світилися приязною посмішкою, такою несподіваною в цьому чорному пеклі. Навіть тут, під землею, при тьмяному світлі шахтарських ламп, не можна було не замилуватися його могутньою постаттю, поруч з якою я виглядів миршавим, жалюгідним.
— Як тебе звати? — приязно спитав він, подаючи мені флягу з водою.
— Володимир! — відповів я, ще не довіряючи цьому хлопцеві.
— По-польськи буде Владек. Я так і зватиму тебе, а ти мене — Стасиком. Ну от, дрогі товажишу, ми й познайомились.
Стасик простягнув свою широку, як лопата, долоню й, обережно потискуючи мою руку, спитав:
— Звідки тебе пригнали сюди?
— З тюрми.
Я знаю, а звідки ти родом?
— З-під Києва.
— Виходить, радянський?
— Так, радянський.
— За що сидів?
— За втечу з Німеччини.
— Отже, втекти не вдалося?
— На жаль...
Вiн поклав мені на плече руку: — Дарма, не журись. Зі мною не пропадеш.
— Спасибі, Стасику. Мені зараз дуже важко, я охляв, з ніг падаю. Скажи, яка тут норма?
В середньому— дев’ять вагонеток на одного за змінy. Гоппе старається і цю норму перекрити. Вислужується, холера. Ладен вичавити з нас, іноземців, останні соки. Та й штейгер у нас падлюка — тупоголовий нацист.
— Нагель?
— Та він же. Я задумався. Для мене така норма була непосильна.
А невиконання її тягло за собою побої, можливо, й карцер. Немовби відгадуючи мої невеселі думки, Стасик мовив:
— Не падай духом, я допоможу.
Мені хотілося сказати йому найтепліше, найкраще слово, яке я тільки знав, але воно чомусь у цю
