Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Зовсім інше видовище являли собою колони радянських полонених, оточених посиленим конвоєм. Навіть ми, які щойно вийшли з тюрми, жахалися з їхнього вигляду: страшенно виснажені, обличчя вкриті ранами, болячками, синцями, подекуди перев’язані брудним ганчір’ям, а найчастіше — взагалі без жодних пов’язок. Одягнені в перетлілі червоноармійські галіфе і гімнастерки без ременів і гудзиків, взуті в дерев’яні колодки, вони були схожі на мерців. Ішли понуро, ледве переставляючи опухлі від голоду ноги. На спині в кожного, немов тавро страждання, були величезні жовті літери «SU», що означало «Sоvjеtunіоn». Ці підневільні шахтарі Бойтена щойно вилізли з чорних, каторжних підземель і брели безлюдними вулицями міста, наче привиди.
У зеленому скверику, повз який вели нашу колону, прогулювалась молода вродлива німкеня з дівчинкою років п’яти. Дівчинка, вся біленька, синьоока, із смаком і гарно вдягнена, здавалося, світилася тихим щастям. На ній була білосніжна пелеринка, білі гольфи з шнурками і пухнастими кульками, крихітні елегантні туфельки. Хвиля кучерявого льняного волосся, що спадало їй па плечі, і великі блакитні банти ще різкіше відтіняли волошковий колір її очей. Вона чимось нагадувала гарненького метелика. Лагідне кирпоносеньке личко з ямочками на щоках, голубі, цікаві до всього оченята викликали в перехожих доброзичливі посмішки. В’язні зачудовано дивилися на щасливих матір і доньку, і не один з гірким болем згадав своїх діток, дружину...
— Куди вони йдуть, ці дяді?—спитала дівчинка.
— Це російські бандити, їх ведуть у тюрму. Там їх посадять за грати, щоб вони не робили людям зла,— відповіла жінка.
Дівчинка полохливо сховалася за матір, її очі-волошки дивилися вже насторожено і недовірливо, на біленьке личко впала тінь. Якби ж воно знало, як нам образливо й боляче слухати цю мерзенну брехню! Я вперше пошкодував, що розумію німецьку мову. Чомусь згадалася стара німкеня, яка часто приходила до огорожі дитячого табору у Франкфурті-на-Майні, показувала крізь дріт голодним радянським дітям шматок хліба, і як тільки хтось із них простягав руку, вона штрикала йому в лице патерицею і при цьому сичала: «Русіше швайн». Ми прозвали її ягою і більше не підходили до огорожі. Однак причинна стара ще довго ходила до табору. Це було рік тому.
— Льос, льос, ферфлюхте швайне! [1] — розлючено вигукнув один із конвоїрів і заходився підганяти невільників важкою гумовою, палицею. Один удар дістався й мені — тупим болем занила ключиця, а очі затуманили сльози.!
Тим часом назустріч колоні з барабанним боєм, горлаючи пісень, ішов загін гітлерюгенду. Зухвалі на вигляд жовторотики з гітлерівської молодіжної організації були одягнені в жовту форму: короткі по коліна штанці, сорочки із свастикою на рукавах, пілотки з фашистськими емблемами. На поясі в кожного теліпався кинджал, а командири відділень були озброєні пістолетами. Очолював колону меткий, дженджуристий офіцерик років двадцяти. Коли відстань між нашою колоною і загоном гітлерюгендівців зменшилась, офіцерик подав якусь команду, і жовторотики з гиком, улюлюканням і свистом розсипались по вулиці. В нашу колону полетіло каміння, шматки вугільного шлаку, щебінь. Юні гітлерівці повихоплювали з піхов кинджали і, розмахуючи ними, кинулися в атаку. Порядок у колоні порушився. Неможливо було сховатися від граду каміння. Одна з каменюк попала в конвоїра. Це примусило начальника конвою припинити вакханалію. Він підбіг до офіцерика і щось сердито сказав йому. Той кивнув своєму горністові. Затрубив горн, і зухвалі жовторотики швидко вишикувались у колону.
— Молодці! Хайль Гітлер! — гаркнув надтріснутим голосом офіцерик.
— Хайль! Хайль! Хайль! — істерично загорлали гітлерюгендівці.
— У-у, собаки! — вилаявся високий сутулуватий в’язень, витираючи на обличчі кров.
— Ні, голубе, це не те слово, — розсудливо мовив його сусіда. — Собака — друг людині, а ці...
— Ім глайшріт марш![2]— скомандував офіцерик. Заторохтіли барабани, і збуджені, задоволені собою юнаки гордо закрокували вулицею. А ми, стомлено переставляючи ноги, побрели далі. Мені тільки здалося, що я чув, як шалено б’ються серця невільників.
Так зустрів нас Бойтен, останнє німецьке місто, за околицями якого 1939 року проходив державний кордон між Німеччиною і Польщею.
Мій сусіда, літній чоловік, з яким я встиг перекинутися кількома словами, торкнувши мене за лікоть, сказав:
— Отак і готуються кадри вбивць. Спершу їх вчать кидати каміння в беззахисних людей, а потім стріляти їм у потилицю.
Я одразу ж подумав, що до цього в’язня треба буде придивитися, постаратися потрапити з ним в один барак. Можливо, він погодиться тікати зі мною.
Невдовзі перед нашими очима постала височенна з червоної цегли вежа. Вона нагадувала велетенський молот, поставлений вертикально ручкою вниз. Нагорі, на молоті, були метрові готичні літери, які яскраво блищали на сонці: «Гогенцоллернгрубе».
— Що це означає? — спитав я в сусіда.
— «Грубе» по-німецькому означає шахта, а Гогенцоллерни — династія найбільших німецьких багатіїв, які протягом багатьох років були в Німеччині при владі, як у Росії династія Романових. Колись Гогенцоллернам належали майже всі шахти Сілезії.
— Звідки ви це знаєте?
Бачиш, хлопче, свого часу я трохи цікавився історією.
На цьому розмова урвалася. Ми підійшли до масивних металевих воріт шахти, вся територія якої була обнесена колючим дротом. Рипнули, гойднулися стулки воріт, і ми ввійшли на територію шахти. Біля п’ятиповерхового будинку — це була контора — колону зупинили.
Прямо переді мною висіла величезна дошка з десятками наказів, розпоряджень, оголошень, інструкцій. Я стояв за два кроки від неї і міг вільно читати надруковані тексти. Мою увагу привернула обведена траурною каймою листівка-некролог з портретом молодого німецького офіцера «Обер-лейтенант Зігфрід Гоппе»,— прочитав я. Нижче, під портретом, було
