Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

вміщено коротку біографію цього Гопне, котрий вславив себе «незвичайними подвигами» в ім’я «великої Німеччини». Він брав участь у європейській кампанії, був нагороджений орденами й медалями, а на Східному фронті одержав залізний хрест. В кіпці травня 1943 року Гоппе «загинув у нерівному бою з партизанами». Внизу, під некрологом, я прочитав інший цікавий документ, у якому місцева організація фашистської партії і адміністрація «Гогенцоллернгрубе» висловлювали співчуття своєму керівникові й обер-інженерові шахти Паулю Гоппе в зв’язку з загибеллю на Східному фронті його, виявляється, вже другого сина, обер-лейтенанта Зігфріда Гоппе. «Вдячна батьківщина,— говорилося в посланні,— не забуде подвигів цих славних героїв. Дорогий Гоппе! Будьте мужні і пишайтеся! Ваші сини віддали своє життя за фюрера і фатерлянд!»

Для мене такі оголошення були невдивовижу: працюючи на заводах Німеччини, я не раз читав подібні некрологи. Щодня о восьмій годині адміністрація з німецькою педантичністю вивішувала на дошках оголошень усе нові й нові некрологи про загиблих «героїв» — колишніх робітників і службовців підприємства. Німців ці некрологи засмучували, а ми раділи, бо з них дізнавалися, що наша Батьківщина успішно бореться з гітлерівськими ордами.

Тим часом контори вийшло начальство — кілька німців на чолі з низеньким кульгавим старим. Він спирався на палицю, за ручку якої правив металевий молоточок. Такими молоточками залізничники вистукують бандажі коліс.

Німці пропустили старого вперед, улесливо заглядаючи йому и очі, скидаючи капелюхи і вклоняючись, а він стомлено і байдуже дивився прямо поперед себе, не звертаючи уваги на привітання. Старий цей, як видно, був тут немалою птицею. Імпозантною зовнішністю, правда, він похвалитися не міг: був хирлявий, сутулуватий, з дряблими, обвислими щоками і набухлими венами на скронях. Глибоко посаджені очі із запаленими білками дивилися презирливо й сердито. Спираючись на молоточок, він помітно накульгував. І все-таки, незважаючи на свій похилий вік, обличчям старий був дуже схожий на обер-лейтенанта Зігфріда Гоппе. Я одразу ж здогадався, що це — батько загиблого обер-лейтенанта, керівник фашистської організації шахти і її оберінжинер. Значок члена німецької націонал-соціалістської партії, пригвинчений на лацкані піджака, і траурна пов’язка на рукаві підтверджували мій здогад.

— Ахтунг! — зненацька вигукнув начальник конвою і підбіг до старого.— Гер обер-інженір! Сто російських в’язнів доставлені у ваше розпорядження!

Обер-інженер недбало викинув руку у нацистському привітанні і повільно пройшов повз начальника конвою, що саме віддавав рапорт, навіть не удостоївши того поглядом. Його лихі, колючі очі ковзнули по наших рядах і зупинилися на одному з в’язнів у першій шерензі. Він підійшов до в’язня і з доброго дива кілька разів ударив його своїм молоточком. За що? Цього ніхто не міг зрозуміти. Сухі, кістляві руки Пауля Гоппе тряслися, наче и пропасниці, обвислі щоки вкрилися рожевими плямами. обличчя спотворила злоба.

— Ці свині не вміють стояти в строю! — прохрипів він задихаючись.— Посадіть його в карцер на дві доби без їжі й води. І взагалі, займіться ними як слід,—наказав він офіцерові із своєї свити, як видно, начальникові охорони, і відійшов, важко тягнучи кульгаву ногу. Начальник охорони виструнчився перед ним та так і стояв, незворушно, як манекен.

— Марш на розвантаження лісу! — наказав Гоппе.— Вагони звільнити до восьмої години вечора, а вранці цих свиней—у першу зміну, в забій. Виконуйте!

Нас повели в глибину території шахти.

— Ну, кульгава холера! — пробурчав хтось позаду.— От павук!

Прізвисько Кульгавий так і закріпилося за Гоппе.

В тупику стояли вагони з кріпильним лісом — сирими сосновими кругляками. Сигнал — і робота почалася. Надриваючись, ми вергали кріпильні стойки, і якщо хтось хоч на мить зупинявся перепочити, одразу лунав грізний окрик вартових: «Льос! Льос!» Начальник конвою раз по раз нетерпляче поглядав на годинник. Однак ми не впоралися із завданням і тільки о дванадцятій годині ночі нас, ледве живих, погнали в табір. Він був поруч, на території шахти. Я побачив густу павутину колючого дроту заввишки п’ять метрів, яскраву смугу освітлення, вишки з вартовими й одразу ж зрозумів, що втекти звідси буде нелегко.

Нас пропускали через ворота, «рахуючи» ударами гумових палиць. Табір виявився навдивовижу маленьким — усього шість бараків. Два крайні од воріт були заселені старожилами. Решта поки що залишалися пустими.

У бараці було душно, пахло пліснявою і трухлою соломою. Я поквапився зайняти місце на нарах поруч із літнім полоненим, з яким устиг познайомитись у колоні.

— Ну що ж, одмучилися ще один день,— сказав він стомлено,— а попоїсти не дали нічого, тварюки. Отаке, земляче, невеселе в нас життя.

Я присунувся до нього ближче.

— Дядечку, а як вас звати?

— Зви дядьком Петром, а прізвище моє — Кравчук. Та прізвище тут необов’язкове.

— Послухайте, дядьку Петре,— шепчу я йому на вухо,— а що, як,..

— Тікати?—спитав він ледь чутно, вгадавши мою думку.

— Так. Адже можна вибрати нагоду.,.

— Ех, голубе, поки що забудь про це й думати...— сказав мій сусіда й замовк. А за якусь мить він уже спав, важко стогнучи вві сні.

2

Від удару палицею я мов ошпарений зриваюся з нар. Веркшютцполіцаї[3] репетують, наче на пожежі, при цьому енергійно орудуючи палицями:

— Ауфштеен, ферфлюхте швайне[4]!В бараці страшенна метушня. Сонних в’язнів виганяють на перевірку—аппель. Чотири години ранку. На сході ледь бринить світанок. Із станції долинають гудки маневрових паровозів; чути, як із шахтних бункерів із гуркотом сиплеться у вагони вугілля. Шахта працює безперервно день і ніч. Вона чекає на нас. У мене після вчорашньої роботи ниє все тіло і ломить поперек. У животі тупий біль — понад добу в роті не було й рісочки. Холоднувато. Щулячись і позіхаючи, ми стоїмо в строю, чекаємо кінця перевірки. Дехто стоїть із заплющеними очима — досипає. Аж не вірилося, що ці доходяги незабаром довбатимуть вугілля.

Нарешті лічбу закінчено, і нам дозволяють