На краю ненависті - Уляна Пас

Офіс батька знаходиться на двадцятому поверсі, і поки я підіймаюся ліфтом, вирішую перевірити пошту в телефоні. Помічаю листа від відомого глянцевого видання, але прочитати його так і не встигаю, тому що ліфт зупиняється на потрібному поверсі.  

Доволі молода секретарка оглядає мене скептичним поглядом, наче не може зрозуміти, що я тут забула. Ну так, занадто просто я одягнулася для зустрічі з головним директором.  

- Доброго дня! А ви до кого? - блондинка зупиняє свій погляд на моїй порваній штанині. 

- Мені терміново треба побачити Тимура Валерійовича, - мило усміхаюся, уже розуміючи, що ця дівчина потрапила в халепу. Не варто зустрічати людей за зовнішнім виглядом.  

- У вас призначено? - вигинає свої намальовані брови, наче так і хоче запитати: «Що ти тут забула, нещасна?» 

- Ні. Та  я впевнена, що Тимур Валерійович буде радий мене бачити.  

- А я так не думаю, - відкрито кривиться, але все ж таки набирає його номер. - Як вас назвати?  

- Аміна, - швидко відповідаю й спираюся на її стіл, чекаючи на появу татуся.  

- Тимуре Валерійовичу, тут до вас прийшли. Ні, не призначено. Аміна, - всього кілька слів, а я уже знаю, що за мить батько буде тут. 

Один... Два... Три...

Двері з шумом відчиняються, і найрідніший мені чоловік з’являється на порозі. Він завмирає, не вірячи власним очам, а я усміхаюся, тому що його реакція мене веселить. 

- Бачу, ти не чекав побачити свою блудну доньку, - сміюся і вже за мить потрапляю в міцні чоловічі обійми. Ух! Тепер головне не розплакатись! Не знаю чому, але з батьком у мене особливий зв’язок. Я люблю його так само, як і маму та сестру, але тільки поряд з ним можу здаватися слабшою, аніж є насправді.  

- Що за ігри, доню? Такими сюрпризами ти мене до інфаркту доведеш, - тато бурчить, але я відчуваю, наскільки він щасливий. 

- Не доведу! Я занадто сильно тебе люблю, - усміхаюся і цілую його в щоку.  

- Тамаро, зроби нам чаю, – кидає своєму секретарю, а мене запрошує у свій кабінет.  

Розміщуюся на м’якому дивані й зацікавлено оглядаю кабінет батька. За час моєї відсутності тут нічого не змінилося. Лише у батька на обличчі додалося зморшок, а у волоссі сивих пасм.  

- Ну, розповідай! Надовго завітала додому? - тато сідає поряд і, своєю чергою, розглядає мене.  

- Ще не знаю, - відповідаю чесно. - Хотіла б сказати, що так, тільки не можу. Ти ж знаєш, що я можу будь-якої миті зірватися з місця і полетіти кудись. 

- Знаю, - зітхає не надто радісно. - Але дуже сильно цього не хочу. Ти маєш право жити так, як хочеться, та нам з мамою кортить бачити тебе частіше. 

- Окей! Більше не буду зникати так надовго, - обіцяю і сподіваюся дотримати слова. 

Секретар Тамара приносить нам чай і постійно оглядає  мене кривим поглядом. Схоже, все ще не може второпати, як така обірванка, як я, може бути донькою великого боса.  

У батька проводжу хвилин двадцять. Розумію, що йому треба працювати, тому не затримую. А поговорити ми зможемо і вдома.  

Покинувши його кабінет, не поспішаю викликати ліфт. Натомість зупиняюся біля столу секретаря і нахиляюся ближче до її обличчя, щоб чула лише вона. 

- Не варто судити людей за одягом. Краще навчіться дивитися глибше. Або ж шукайте іншу роботу. 

Знаю, що це жорстоко з мого боку та занадто прямолінійно, але по-іншому я не вмію. Потрібно одразу вказувати людині на її помилки, щоб у майбутньому вони не повторювалися.  

Поки ліфт везе мене вниз, уже уявляю, як здивується Альбіна, побачивши мене. Сподіваюся знайти її вдома, хоча сумніваюся, що так і буде. Сестра любить проводити час у салонах краси або ж в магазинах. Тому доведеться покластися на удачу.  

Покидаю бізнес-центр з легкою усмішкою на обличчі й швидко прямую до спортивної машини. Встигаю лише дістати з кишені ключ, як поряд з нею зупиняється мій мотоцикл, а на ньому той самий блондин.  

Такого повороту я точно не очікувала, тому просто завмираю у розгубленості. Сам хлопець повільно й занадто граційно перекидає ногу через байк і сідає на нього своїм задом, чекаючи, коли я наближуся. 

Блондин здається мені повністю зібраним і спокійним. Та це лише те, що я бачу. Заглянути поверх його зверхності я не можу, і саме це відштовхує. Він продовжує обпиратися задом на мого красеня й оглядає мене з голови до ніг.  

Цей липкий погляд зовсім мені не подобається, але вибору немає. Якщо хочу забрати свій мотоцикл, доведеться діяти рішуче. Саме тому вдихаю і видихаю кілька разів і прямую до нього.  

Ох, що ж зараз буде! Сподіваюся, що ми не повбиваємо одне одного…