Чорне і сріблясте - Паоло Джордано

четвертому тижні плід почав вовтузитися і шукати вихід із лона, ми звернулися до неї. Знали, що відтоді, як мій тесть побачив, що може обходитися вдома без сторонньої допомоги, вона вільна. Дружина була прикута до ліжка, тож мені самому довелося знайомити пані А. з домом і ламати собі голову, пояснюючи подробиці, в яких я не дуже й розбирався: куди наливати засіб для пом’якшення і куди насипати пральний порошок, як міняти мішечки у порохотязі і з якою частотою поливати квіти на балконі. Екскурсія не дійшла ще й до половини, коли пані А. мене перебила:

— Годі, йдіть уже! Йдіть і ні про що не турбуйтесь.

Ввечері, повернувшись з роботи, я побачив, що вона сидить в головах у Нори, ніби сторожовий пес, аж нашорошивши вуха. Вони балакали собі, але пані А. вже одягнула свої перстені, пристебнула до кардигана брошку і накинула на плечі пальто. Побачивши мене, підхопилася на ноги так енергійно, немов анітрохи не втомилася, і повела на кухню проінструктувати стосовно того, що приготувала на вечерю, як розігріти страву так, щоб не пересушити, і куди потім покласти використаний посуд. При цьому додала (і згодом завжди так робила): «Мити нічого не треба, завтра я сама про це подбаю». Спершу я її не слухав, та коли збагнув, що вона все одно перемиває зранку начиння, яке я мию ввечері, то таки здався на її волю.

Ця бездоганність інколи навіть дратувала, і витримати пані А. з усіма її переконаннями та сповненими здорового глузду, але зовсім не оригінальними примовками, було часом ой як нелегко. Нора, якій доводилося проводити у товаристві пані А. чималу частину дня, частенько виливала супроти неї все роздратування, що накопичувала протягом тижнів ув’язнення у ліжку. «Але ж важка жінка! — скаржилася Нора. — А що вже педантична, то просто страх!»

Тож довірившись опіці сторонньої особи — ледве чи нам іще коли-небудь пощастить зіткнутися з чимось подібним і на це заслужити, — ми водночас почали вигадувати перші виверти, які давали змогу цієї опіки уникнути.

Був у нас один ресторанчик, куди ми з Норою іноді вибиралися, — навіть не справжній ресторан, якщо бути точним, а така собі рибна крамничка, де ввечері виставляли тісно один біля одного кілька столиків під пластиковими скатертинами та з пластиковим столовим начинням і подавали смажену рибу в алюмінієвих мисочках. Ми натрапили на цю місцинку невдовзі по тому, як побралися, і відтоді вона стала нашою. До того, як нас із дружиною занесло до цього віддаленого закутка, раки і молюски мені зовсім не смакували (зрештою, до Нори мені не подобалося чимало різних речей); зате я страшенно любив стежити, як вона їсть їх, любив ту зосередженість, з якою вона чистила креветку, а потім пропонувала половину мені і стояла на своєму, аж доки я не поступався, любив дивитися, як вона витягує з черепашки морських слимаків і як облизує мокрі пальці у проміжках між стравами. Доки не так давно ту крамничку не закрили, позбавивши нас іще одного, нехай і другорядного, але суттєвого орієнтира, там відбувався один із наших найінтимніших, племінних ритуалів. То було місце, де ми вели важливі розмови, оголошували про значущі постанови і піднімали тости на честь таємних річниць. Виходили ми звідти з добряче засмальцьованим одягом, а Нора — ще й із заяложеним волоссям, і несли той запах аж додому, ніби печать, яка скріплювала прийняті рішення й осягнуті істини.

З гідною митника похмурою міною проінспектувавши страви, які я купив у тій крамничці на винос і привіз додому на вечерю, пані А. заявила, що Норі у її теперішньому стані споживати «це їдло» категорично не можна — ані дрібки.

— Та й вам теж, — додала, тицьнувши пальцем у мій бік. — Я вже приготувала м’ясний рулет.

Смажену рибу на сорок євро вона згорнула у вузлик і особисто проконтролювала, щоб той вузлик якнайшвидше опинився на вулиці у контейнері для сміття.

Та ми навчилися обводити її круг пальця. Коли Нору охоплювало нестримне бажання скуштувати кільця кальмара чи каракатицю у клярі, я потай навідувався до нашого ресторанчика, а потім тримав пакунок в авто, доки пані А. не йшла додому. Щоб не викликати підозри, ми викидали у сміття чималу частину приготованої для нас вечері. Нора все одно хвилювалася:

— А раптом вона занюхає смажене?

І я обходив по колу всі кімнати з цитрусовим дезодорантом в руках, а дружина благала її не смішити, бо ще, чого доброго, почнуться перейми.

— Дай-но гляну, чи та креветка не позастрягала тобі між зубами! — казав я.

— Таж рота вона мені перевіряти не буде!

— Ця жінка бачить усе.

Я цілував її в уста, а руку поволі засовував у виріз нічної сорочки, щоб відчути тепло тіла. Разом ми вишукували якісь затінені потаємні місцинки, де можна було б заховатися від всюдисущого погляду Бабетти, який осяював усе з височіні, наче сонце у зеніті.

Коли народився Емануеле, ми вже були надто пещені, щоб відмовитися від її послуг. З Нориної доглядальниці пані А. перетворилася на няню для нашого сина — так, наче те друге заняття було природним продовженням першого. І хоч до того Бабетта ніколи не піклувалася про новонароджених немовлят, одразу ж з’ясувалося, що вона дуже добре — по суті, набагато краще за нас — знається на тому, що треба робити і чого робити не варто.

Її платня впливала, звісно, на наш сімейний бюджет, але не так сильно, як могла би: вона не вела точного підрахунку часу, який нам присвячувала, і ми, наскільки пригадую, так ніколи й не погодили погодинного тарифу. Щоп’ятниці пані А. без суперечок приймала суму, яка видавалася нам доречною; цю суму вираховувала згідно з якимсь своїм таємничим і доволі гнучким графіком Нора. Впродовж восьми років