Чорне і сріблясте - Паоло Джордано

Якось я запитав Нору, чи вона бодай один-єдиний раз поставилася до тієї історії про знак серйозно. Дружина відповіла запитанням на запитання:

— А ти?

— Звісно, ні.

— Ну, а я, звісно, так. Гадаю, тут між нами завжди буде різниця.

Був пізній вечір. Емануеле вже спав, а ми спокійно наводили лад на кухні. На столі стояла ще майже наполовину повна пляшка вина.

— Якої Бабеттиної риси тобі бракує найбільше? — запитав я.

Нора не потребувала часу на роздуми; видно, обміркувала відповідь вже давно.

— Мені бракує того, як вона нас підбадьорювала, додавала нам сил. Люди насправді такі скупі на ці речі... переважно їм кортить лише переконатися, що сили у тебе ще менше, ніж у них.

Дружина змовкла. Я ніколи не можу сказати напевне, спонтанні у неї паузи чи вона свідомо, ніби актриса, відмірює їх одну по одній.

— А вона — ні, — вела далі Нора, — вона завжди за нас уболівала.

— Ти ніколи не розповідала, про що ви двоє розмовляли весь той час, коли ти лежала у ліжку.

— Хіба ми так багато розмовляли?

— Еге ж, немало.

Нора ковтнула вина з пляшки. Іноді вона дозволяє собі забути про манери, лише ввечері, коли ми наодинці, — так, наче втома і близькість спонукають на якийсь час викинути з голови всілякі заборони. На губах залишилася темно-червона пляма.

— Говорила вона, я слухала. Розповідала про Ренато — він був у центрі кожної розповіді, ніби й не помирав ніколи. Я певна, що вдома, на самоті, вона взагалі зверталася до нього вголос. Бабетта зізналася якось, що й досі накриває для нього на стіл, хоч і минуло вже стільки років. Я завжди думала, що це дуже романтично. Романтично і трохи патетично. Але ж усе романтичне водночас і патетичне, хіба ні?

Такі розмови у нас із Норою відбувалися чи не щовечора, особливо у перші місяці після смерті пані А. То була стратегія, до якої ми вдавалися, щоб не піддатися непевності: повертатися до цієї теми знову і знову, розчиняти її у діалозі, аж доки з рота, здається, не виходить уже нічого, крім чистого повітря. Пані А. була єдиним справжнім свідком починання, яке ми здійснювали день за днем, єдиним свідком уз, які нас поєднували; розповідаючи про Ренато, вона ніби хотіла запропонувати щось нам, дати поради, оперті на досвід стосунків досконалих і незіпсованих — байдуже, що вони виявилися приреченими та нетривалими. Врешті-решт кожному коханню потрібен хтось, аби його споглядати і визнавати, а ще — оцінювати; інакше воно ризикує рано чи пізно збитися на манівці. Без її погляду ми почувались у небезпеці.

На похорон, утім, ми таки запізнилися. Зібралися вчасно, але потім загаялися через якісь дріб’язкові клопоти, ніби те, що чекало нас попереду, було лиш іще одним із багатьох завдань, до яких треба докласти рук. Емануеле того дня був страшенно неспокійний та дратівливий і знай діймав нас розпитуваннями, бо конче хотів дізнатися, що, власне, означає «піти до неба» і чому звідти не можна повернутися. Відповіді на ці запитання він знав, і саме ця обізнаність й породжувала хвилювання (перший похорон: хіба ж не дивина для дитини?), та ми не надто схильні були йому потурати, а тому здебільшого просто не звертали на нього уваги.

Дорогою сімейні непорозуміння лише посилилися. Нора звинувачувала мене в тому, що я обрав довший шлях, а я взявся перераховувати всі ті нікому не потрібні дурниці, через які вона й забарилася вдома. Наприклад, макіяж: невже на похорон обов’язково треба фарбуватися? Якби пані А. була з нами, то неодмінно знайшла б у своїй колекції відповідну приповідку і нас утихомирила б, але вона вже спокійно лежала на відправі під прихистком соснової домовини.

Трохи збентежені, ми зайшли до церкви; людей там зібралося більше, ніж я сподівався. Проповідь я слухав неуважно, бо ніяк не міг викинути з голови думки про авто, яке в тому поспіху припаркував просто на узбіччі вузької вулиці. Мені уявлялися всілякі транспортні засоби на кшталт тих великих автобусів, що їздять у провінції: ось такий автобус мусить чекати на нас, бо не може проїхати, пасажири висипають на вулицю і голосно дивуються, де ж той ідіот, через якого вони тут застрягли. Проте вийти і перевірити я так і не наважився. Від останнього прощання ми утрималися: у храмі не було нікого, хто б потішився нашою присутністю, а якась потіха, можливо, не завадила б і нам самим.

Емануеле хотів супроводжувати гріб аж на цвинтар. Ми подумали, що то просто забаганка, дурна цікавість, і на цю ідею не пристали. Похорон узагалі — не дитяча справа, а цей, чесно кажучи, і не наша. Бувають ситуації, які треба залишити на сім’ю і найближчих друзів, а ким були для пані А. ми? Працедавцями, не надто більше. Смерть перерозподіляє ролі відповідно до формального порядку вагомості і миттєво усуває ті винятки з правил емоційної прив’язаності, які допускалися за життя. І вже не має особливого значення те, що Емануеле був для пані А. мало не внуком, бо своїх у неї не було, а нас, мене та Нору, вона охоче вважала би своїми названими дітьми. Бо її дітьми ми не були.

Спочатку її привела до нас притаманна для неї майже релігійна (а може, й прикро випадкова) схильність піклуватися про інших. Коли Норина вагітність виявилася далеко не тим чарівним досвідом, який ми собі уявляли, і на двадцять