Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Я зважив товаришеві слова, які влучали просто в око.
– Усе так погано?
– Могло би бути й гірше. Ти міг би стати письменником, як твій друг Каракс.
– Може, мені слід знайти його й переконати, щоб саме він написав цю історію? – припустив я. – Нашу історію.
– Іноді це саме каже твій син Хуліан.
Я скоса зиркнув на Ферміна.
– Що каже Хуліан? Що мій син знає про Каракса? Що ти йому розповів?
Фермін глянув на мене очима безневинної овечки.
– Хто? Я?
– Що ти йому розповів?
Фермін засопів, прагнучи зам’яти тему.
– Та нічого особливого, дрібниці. Так, примітки внизу сторінки, щонайбільше. Зовсім нешкідливі. Хлопчина просто допитливий і кмітливий на вдачу, і, певна річ, він схопив усе і зв’язав докупи. Я не винен, що твій син такий меткий. Вочевидь, вдався не в тебе.
– Матір Божа… А Беа знає, що ти говорив із ним про Каракса?
– Я до твого подружнього життя не пхаюся. Але, здається мені, є небагато такого, про що твоя дружина не знає або не здогадується.
– Я категорично забороняю тобі, Ферміне, розмовляти з моїм сином про Каракса.
Товариш поклав руку на серце й урочисто схилив голову.
– На моїх устах – печать. Нехай впаде на мене щонайчорніше безчестя, якщо я у хвилину потьмарення порушу цю врочисту обітницю мовчання.
– І не смій також згадувати про Кім Новак, я ж бо тебе знаю як облупленого.
– Ось тут якраз я невинний, як офірний цап, бо ця тема від хлопця нікуди не сховається. Кажу ж, він не дурень.
– Та невже?
– Я покірливо сприймаю твої несправедливі кпини, адже розумію, що вони спричинені розчаруванням від жалюгідного стану твоєї власної метикуватості. Може, ваше добродійство бажає додати до свого чорного списку ще якесь ім’я, окрім Каракса, яке не вільно споминати? Бакунін? Естрельїта Кастро?
– Ферміне, чому б тобі не піти спати і не дати мені спокій?
– І зоставити тебе самого наодинці з небезпекою? Де ж пак! У будь-якому гурті мусить бути бодай один дорослий із клепкою в голові.
Фермін оглянув перову ручку і стос порожніх аркушів, що лежали на письмовому столі. Він торкався їх із таким захватом, наче це був набір хірургічних інструментів.
– Ти вже домізкувався, як зрушити це діло з мертвого місця?
– Ні. Я саме над цим розмірковував, доки не з’явився ти й не став верзти дурниці.
– Казна-що. Без мене тобі не написати навіть списку покупок.
Зрештою, засукавши рукави перед тою титанічною працею, що чекала на нас, Фермін упевнено сів на стілець коло мене і пильно-пильно подивився мені в обличчя так, як уміє лише той, хто не потребує слів, щоб його зрозуміли.
– До речі, про списки. Бач, в усій цій письменницькій справі я тямлю не більше, ніж у виробництві й застосуванні чернечих волосяниць, але мені щойно спало на думку, що перш ніж починати оповідь про будь-що, потрібно скласти список того, про що ти хочеш розповісти. Провести, так би мовити, інвентаризацію.
– Розробити таку собі дорожню карту? – підхопив я.
– Дорожню карту клепає той, хто не знає до пуття, куди йти, і таким робом переконує себе й інших телепнів, що кудись він таки йде.
– Це не така вже й погана ідея. Усі досягнення, які здавалися неможливими, здійснено завдяки самообману.
– Бачиш? Із нас вийде неподоланний дует. Я буду думати, а ти нотувати.
– Що ж, тоді думай уголос.
– А в цій штукенції вистачить чорнила для подорожі до пекла й назад?
– Вистачить, щоб вирушити в дорогу.
– Отже, лишилося тільки вирішити, із чого ми почнемо наш список.
– А чом би нам не почати з розповіді, як ти познайомився з нею? – запитав я.
– Із ким – нею?
– Із ким же ще, Ферміне? З нашою Алісією в Барселоні чудес.
Мій друг спохмурнів.
– Я не думав, що коли-небудь розповідатиму цю історію, Даніелю. Навіть тобі.
– У такому разі, це найкращі двері, щоб увійти до лабіринту.
– Людина повинна мати змогу померти, лишивши позаду себе кілька таємниць, – заперечив Фермін.
– Забагато таємниць приводять людину передчасно до могили.
Фермін здивовано звів брови.
– Хто це сказав? Сократ? Чи я?
– Ні. Цього разу це сказав лише кілька секунд тому Даніель Семпере Жисперт, «людина невігласна».
Фермін задоволено всміхнувся, розгорнув жувальну цукерку «Суґус» із лимонним смаком і запхав до рота.
– А ти, шельмо, таки навчився від майстра, хоч тобі на це й пішло багато років. Хочеш «Суґусу»?
Я взяв цукерку, адже знав, що це найцінніший скарб мого друга Ферміна, і, ділячись зі мною, він чинить мені честь.
– Даніелю, ти чув, як подеколи кажуть, що в коханні й на війні все дозволено?
– Чув кілька разів. Зазвичай із вуст тих, що мають більше справ із війною, ніж із коханням.
– Так і є, адже насправді це мерзенна брехня.
– То твоя історія про любов чи про війну?
Фермін стенув плечима.
– А хіба це не одне й те саме?
Ось так, під покровом ночі, огорнутий чаром спогадів, яким загрожувало зникнення в тумані часу, Фермін, жуючи «Суґус», узявся переплітати нитки оповіді, яка мала закінчити – і почати – нашу історію…
Уривок із «Лабіринту духів» («Цвинтар забутих книжок», том IV), Хуліана Каракса.
Видавництво «Люм’єр», Париж, 1992.
За редакцією Еміля де Розьєра Кастеллена
Dies irae [5]
Барселона
Квітень 1938 року
1
Його розбудив поштовх моря. Прокинувшись, чоловік, що подорожував «зайцем», не так побачив довкола себе нескінченну темряву, як здогадався про неї. Хитавиця, сморід селітри й шкряботіння води по корпусу судна нагадали йому, що він не на суходолі. Чоловік відсунув лантухи, які правили йому за постіль, і поволі підвівся, дослухаючись до ритмічного порипування підпірок і перекриттів, що утворювали трюм корабля.
Химерне видовище постало перед очима мандрівника: йому здалося, неначе він опинився в затопленому соборі, заставленому добром, награбованим із безлічі музеїв і палаців. Поміж шерегом скульптур і картин окреслювалися обриси цілого парку розкішних автомобілів, накритих напівпрозорою тканиною. Поряд із великим дзиґарем вирізнялася клітка з папугою неймовірно гарного забарвлення, який суворо позирав
