Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Фермін вибачливо похитав головою.
– Не переймайся. Твою спроможність збагнути високий політ моєї думки затуманює та алкогольна суміш, якою я тебе нагодував. Але ж тобі відомо, що в цих справах я куди буваліший за тебе, і загалом я маю більше рації, ніж цілий сонм святих.
– Тут я навіть не збираюся сперечатися з тобою.
– І правильно робиш, бо зазнаєш нищівної поразки при першому ж наступі. Ти мені віриш, Даніелю?
– Певно, що так, Ферміне. Я ж із тобою – хоч на край світу. Тобі це добре відомо.
– Тоді зроби мені ласку й повір у себе так, як я вірю в тебе.
Я глянув товаришеві в очі й поволі кивнув.
– То як, – запитав Фермін, – до тебе вже повернувся здоровий глузд?
– Гадаю, що так.
– У такому разі прибери цей похнюплений вираз зі свого обличчя, переконайся, що твої тестикули на місці, й повертайся до палати, щоб обійняти Беа і свого сина, як чоловік, якого вони обоє з тебе зробили. І я тебе запевняю, що той хлопчина, з яким я мав честь познайомитися багато років тому під арками Королівської площі і який змусив мене відтоді стільки хвилюватися, стоїть лише на початку своєї пригоди. Перед нами ще довгий шлях, Даніелю, і те, що чекає нас на ньому, – не для дітей. Ти зі мною? Ти зі мною на той край світу, нехай би він був навіть за рогом цієї вулиці?
Мені не лишалося нічого іншого, окрім як міцно обійняти товариша.
– Що б я робив без тебе, Ферміне?
– Помилявся б частіше. І, коли вже зайшла мова про обачність, май собі на увазі, що один із найпоширеніших побічних ефектів від споживання тої мішанини, якою я тебе напоїв, – це тимчасове послаблення соромливості й надмір сентиментальності. Тому, коли зайдеш до палати, поглянь просто в вічі своїй дружині, щоб вона знала, що ти кохаєш її.
– Вона і так це знає.
Фермін терпляче похитав головою.
– Прошу тебе, – наполіг він. – Не обов’язково казати їй це, якщо соромишся, адже ми, чоловіки, всі такі, а тестостерон не сприяє віршам. Але зроби так, щоб вона все відчула. Тому що про кохання не потрібно говорити, його треба показувати. І не на кінський Великдень, а щодня.
– Я спробую.
– Спробувати замало, Даніелю. Просто зроби це.
Ось так, назавжди позбавлений стараннями Ферміна крихкого прихистку свого хлоп’ячого віку, я рушив назад до палати, де чекала моя доля.
Багато років опісля спогад про ту ніч знову зринув у моїй пам’яті, коли, зачинившись над ранок у підсобній комірчині старої книгарні на вулиці Святої Анни, я вкотре опинився перед порожнім аркушем паперу, не маючи ані гадки, із чого почати розповідати самому собі справжню історію своєї родини. Я присвячував цій справі місяці, ба навіть роки, і однаково не спромігся бодай на один життєздатний рядок.
Фермін, користаючи з безсоння, спричиненого перетравленням півкіла шкварок, вирішив зробити мені вранішній візит. Побачивши, як я, озброєний перовою авторучкою, з якої текло, наче зі старого автомобіля, мордуюся перед порожнім аркушем, товариш присів коло мене й зміряв поглядом купу зіжмаканого паперу, що валявся під моїми ногами.
– Не візьми моїх слів за образу, Даніелю, але чи маєш ти бодай найменше уявлення про те, що робиш?
– Ні, – визнав я. – Може, якби я спробував друкувати на машинці, пішло б легше? У рекламі кажуть, що «Ундервуд» [3] – це вибір професіоналів.
Фермін зважив рекламну обіцянку, але переконано захитав головою.
– Між друкуванням на машинці й писанням рукою – світлові роки.
– Дякую, що підбадьорив. А ти сам що тут робиш о такій годині?
Фермін помацав живіт.
– Мій шлунок збунтувався, коли його змусили перетравлювати цілого підсвинка в засмаженому стані.
– Може, випий соди?
– Краще, мабуть, не треба. А то ще дістану, перепрошую на слові, ранковий стояк, а тоді вже точно буде не до сну.
Я відклав ручку, покинув уже вкотре правити одну-єдину фразу, над якою мучився, і зустрівся поглядом із товаришем.
– У тебе все гаразд, Даніелю? Я маю на увазі, окрім твоєї невдалої спроби взяти приступом замок красного письменства…
Я стенув плечима. Фермін, як завжди, з’явився у визначальний момент, підтверджуючи своє реноме «базікала ex machina» [4].
– Хочу запитати тебе про дещо – це вже давно крутиться в моїй голові, – але не знаю як, – зваживсь я.
Фермін затулив рот долонею й коротко, але голосно відригнув.
– Якщо це стосується якихось фортелів у ліжку, питай не соромлячись, адже, дозволю собі нагадати, що я в цьому ділі – дипломований фахівець.
– Ні, це не пов’язано з ліжком.
– Шкода, тому що в мене саме є свіженька інформація про кілька хитромудрих вивертів, що…
– Ферміне, – урвав я його, – як ти гадаєш, я жив так, як мав жити? Гідно?
Мій приятель замовк на півслові. Потім опустив очі й зітхнув.
– Тільки не кажи мені, що це в тебе насправді стан розчарованого Бальзака. Духовні пошуки і все таке…
– А хіба ж людина пише не для того, щоб краще пізнати світ і себе саму?
– Авжеж, для того. Якщо вона знає, чого хоче, на відміну від тебе…
– Кепський із тебе духівник, Ферміне. Допоможи мені хоч трохи.
– Я гадав, що ти прагнеш стати письменником, а не святим.
– Скажи мені правду. Ти знаєш мене з дитинства. Я не розчарував тебе? Я виправдав твої очікування? Я був тим Даніелем, яким хотіла б мене бачити мама? Скажи мені правду.
Фермін пустив очі під лоба.
– Правда – це ті дурниці, які люди плетуть, коли думають, ніби щось знають. Я знаю про правду стільки, скільки про розмір бюстгальтера, який носить та дивовижна жінка з конічним іменем і бюстом, що її ми бачили якось у кінотеатрі «Капітоль».
– Кім Новак, – підказав я.
– Благословенна Господом Богом і законом всесвітнього тяжіння. Але ні, ти мене не розчарував, Даніелю. Ніколи. Ти хороша людина й добрий товариш. І якщо ти вже хочеш знати мою думку, так, я гадаю, що твоя покійна мати, Ізабелла, пишалася б тобою і вважала б тебе прекрасним сином.
– Але не прекрасним письменником, – усміхнувся я.
– Слухай-но, Даніелю, із тебе такий письменник, як із мене монах-домініканець. І ти це знаєш. І на Землі немає такої ручки чи друкарської машинки, яка це змінить.
Я зітхнув і довго нічого не відповідав. Фермін замислено споглядав на мене.
– Знаєш що, Даніелю? Ось що я насправді думаю: після того, що ми з тобою разом пройшли, я досі
