Фортеця - Міша Селимович

Я більше не приходив під мечеть.

Я став шукати воду, протічну, чисту, неглибоку. Можливо, через те, що були хотинські мочарі та каламутний Дністер, широкий, наче те море. А може, й тому, що тут можна було, ні про що не думаючи, спокійно дивитися у воду. Усе пливло кудись тихо, з дзюркотом, без поспіху, — все: і думка, і спогади, і життя.

Мені було добре, я був майже щасливий. Годинами я сидів, утупившись у блискучу воду, підставляв руку під м'які лагідні хвильки, які пестили мене, мов живі істоти. І це було все, чого я хотів, усе, чого прагнув.

Із того сну мене збудив Мула Ібрагім. Тінь його впала на мене, коли я, освітлений сонцем, сидів над струмком.

— Дивишся? — запитав він.

У голосі його звучало співчуття й стурбованість.

Я всміхнувся, але не відповів.

— Ти щодня тут?

— Щодня.

— І що робиш?

Я стенув плечима.

— Хіба тобі не обридло дивитися в воду?

Я глянув на нього здивовано: як це може обриднути!

— Доки отак сидітимеш?

— Бо що?

— З чого живеш?

Я знову стенув плечима. Я не знав, з чого живу, та хіба це так важливо?

— Збожеволієш сам.

— Не збожеволію.

— Настане зима, прийде хвороба, зігнуть роки. Що тоді?

— Не знаю.

— Ти сердитий на когось? Чи засмучений? Чи тобі докучають важкі сни?

— Не докучають мені важкі сни, я не сердитий ні на кого і не засмучений.

— Ти допоміг мені в скрутну хвилину. І я хочу допомогти тобі.

— Ти нічим мені не зобов'язаний.

— Я відкрив писарську контору. Працюватимеш у мене, скільки зможеш і скільки захочеш. Рука твоя, звичайно, огрубіла, але з часом пом'якшає.

— Нічим ти мені не зобов'язаний, Муло Ібрагіме. Коли я побачив човен, я схопився за нього мимоволі. Може, подумав, що так мені буде легше пливти.

— Я не борг повертаю. Мені потрібен помічник. Працюватимеш, і я тобі платитиму. Скільки зможу, по-чесному. Не розбагатієш. Люблю мати справу з тим, кого знаю.

— Звик я вже до цієї води і до тиші.

— Коли не працюватимеш чи коли буде небагато, роботи, будеш приходити сюди.

— Не знаю. Як хочеш.

— Контора гарна. Як лялечка.

Контора стоїть на ринку, у Муджелітах, під вежею з годинником, тісна й нечупарна, гаряча й задушлива влітку і по-тюремному холодна взимку, недалеко від громадських убиралень, від яких іде нестерпний запах, через що Мула Ібрагім і я, навперемінку, обкурювали її ладаном та пахучим зіллям, як у церкві, щоб умилостивити нечисті сили смороду. Але те кадіння мало що допомагало, і нам не залишалося нічого іншого, як звикати.

І це мені теж було байдуже. Я сміявся:

— Людина звикає до будь-якого смороду.

Мула Ібрагім відповідав добродушно, з приємною усмішкою, не згадуючи бога, бо ми були самі:

— Я завжди кажу: буває й гірше.

— Як мовив один мудрий чоловік, коли його вели на шибеницю.

— І він мав рацію! Адже його могли відразу вбити, і йому не залишилося б навіть тих кількох хвилин життя. А дорогою до шибениці є ще надія.

— Марна.

— Усе-таки надія. Краще, ніж нічого. А цей сморід навіть на користь.

— Як так: на користь?

— Ось як: чому громадські вбиральні стоять саме тут? Тому, що тут центр усього ринку. А мені таке місце якраз і потрібне — кожному сюди по дорозі. Розумна ж людина, вибираючи між чистим повітрям з убогістю і смородом з добрими заробітками, довго не роздумуватиме. Два кавуни під одну пахву не схопиш — важко мати одночасно дві вигоди. Буває й гірше.

— Амінь.

Мула Ібрагім настільки задоволений цією роботою, що аж дивно, як він раніше не додумався зайнятися нею. До війська він записався, тікаючи від одноманітних обов'язків імама[4] в мечеті та вчителя в школі, а ще більше — від тих вісімнадцяти грошів на рік. Його привабила можливість мати п'ятдесят грошів місячної писарської плати з безплатним солдатським харчем, а, крім того, він потай сподівався якогось щастя, чиєїсь підтримки, коли повернеться, певного становища, зрозуміла річ, не злидарського. А повернувся без грошей, без нового одягу, без здоров'я і без надії на будь-яку службу, навіть не дуже добру. Удома він застав на двоє дітей менше, ніж залишив, — померли від чуми, і подякував богові, що не більше, як дехто інший — з безкорисливою допомогою тих, хто не ходив на війну. Дружина не докоряла йому за його марне валандання по світу, хоч мала на це підстави, а тільки хвалила долю, що він повернувся живий, бо, якби загинув, мучилася б з трьома дітьми до кінця життя. Лише сказала йому:

— Чого ти в такому віці волочишся по світу? Хіба тут не можна бути писарем?

Нібито він із розкошів пішов на війну! Біда не дає вибирати, а змушує робити, що треба, аби тільки звести кінці з кінцями. Але він почав звикати до цієї думки. І справді, чом би не спробувати? Чого він за своїм щастям повинен тюпати кудись на край світу? Пішов до багатого Шех-аги Соча й позичив грошей, щоб відкрити писарську контору. Той дав йому, не кажучи жодного слова, навіть без розписки і, що найкраще, без лихварського процента. Знайшов він і приміщення (палітурник Ібрагім Паро загинув під Хотином), вичистив кімнату від залишків клею та мишачих недогризків, причепурив її трохи, купив сякі-такі меблі, папір, письмове приладдя і став чекати клієнтів, молячи бога, щоб той допоміг йому. І бог допоміг: клієнтів почало приходити навіть більше, ніж він сподівався, і Мула Ібрагім повірив, що й жінчина лайка може стати в добрій пригоді, якщо її сприйняти як пораду і якщо тобі сприятиме щастя. А воно йому неабияк сприяло, наче хотіло щедро винагородити за весь дотеперішній змарнований час. І він знав (так мені казав, коли ми ввечері першого дня йшли додому), що не було б ні цієї контори, ні клієнтів, ні щастя, якби не було божої милості та мене, Ахмета Шаба, які подарували йому життя. Він, отже, богові подякував за його ласку, а мене став шукати, як тільки трохи зіп'явся на ноги. І зробив це не із вдячності, а з любові: усиновив мене в своєму серці, щасливий, що є на світі така людина і що він натрапив якраз на мене. Бо легше зустріти лихого,