Фортеця - Міша Селимович
Отож я, єдиний живий, розповідаю про них, мертвих. І, якщо чесно признатися, мені приємно, що сталося саме так, а не інакше, що не вони, живі, розповідають про мене, мертвого, бо й не знаю, що б вони сказали про мене, як і вони не знають, що я говоритиму про них. Вони своє відробили, і від них навіть тіні нема. Залишиться тільки те, що я — правдиво чи неправдиво — розповім про них.
І ось той десяток сараєвців, як і тисячі інших, завойовували щось, що їм не було потрібне, билися за царство, не думаючи, що ні вони з тим царством, ні те царство з ними не мають нічого спільного; про це вже пізніше дізналися їхні діти, заради яких ніхто навіть пальцем не кивнув. Довго мене мучила марна думка, яке то безглуздя й несправедливість, що загинуло стільки добрих людей за марево, якому й назви не знаєш. Чого вони там не бачили, в тій далекій Україні, на тому далекому Дністрі? Навіщо все це кравцеві Ахмету Мисирі, навіщо палітурнику Парові, навіщо двом синам перукаря Саліха з Аліфаковця, навіщо воно казаняреві Сову, навіщо оповіснику Хідові? А якби й захопили той нещасний Хотин, якби завоювали чужу землю, то що б від цього змінилося? Чи стало б більше справедливості й менше голоду, та й коли б навіть так, то чи не застрягав би людям у горлі кусень, віднятий силою від чужого рота? І чи були б вони щасливіші? Аніскільки. Якийсь інший кравець Мисира, горблячись, кроїв би сукно і йшов би, щоб загинути в якихось інших мочарах. Два сини якогось іншого перукаря з Аліфаковця, пов'язані братньою любов'ю, мчали б, щоб навіки щезнути під якимось іншим Хотином, у якомусь іншому Дністрі.
Мудрий Мула Ібрагім каже, що нічого безглуздого чи несправедливого в цьому нема. Така, мовляв, наша доля. Якби не було воєн, то ми почали б різатися самі поміж собою. Тому кожне розумне царство шукає свій Хотин, щоб пустити народові погану кров і відвернути від себе накопичене невдоволення. Іншої користі чи шкоди нема ні від перемоги, ні від поразки. Бо хто не втрачав розуму після перемоги? Або хто коли-небудь робив для себе висновки з поразки? Ніхто. Люди — це лихі діти: лихі — своїми вчинками, діти — своїм розумом. І ніколи не стануть іншими.
Я не погоджувався з Мулою Ібрагімом, хоч у дечому він, може, й мав рацію, і довго не міг змиритися зі смертю своїх товаришів у хотинських болотах. Це здавалося- мені зовсім незбагненним, майже позбавленим глузду, мовби то якась нерозумна й страшна сила люто погралася з людьми. Я ніяк не міг звільнитися від гніту спогадів: надто різко я перейшов од миролюбної вчительської нудьги до суворої дійсності вбивств. А Мула Ібрагім сказав, що це добре, коли я покладаю вину на якусь нерозумну силу. Небезпечно було б, якби я шукав винуватців тут, на землі.
Але ні я, ні Мула Ібрагім, що знав усе, не могли пояснити випадку, про який я хочу розповісти. Справді, довгі місяці війни змінили людей, люди зробилися вкрай брутальні, немилосердні, може, тому, що їх відділяв од домівки незмірний простір, може, через суворі умови війни й постійну близькість смерті, але з другого боку — хіба люди можуть настільки змінитися, що ти раптом зупиняєшся розгублено й, здивований, запитуєш: хто ці люди? Невже це ті самі, що ти знав їх цілих два роки? Мовби війна довго труїла їх, і зло, досі приховане, може, навіть не відоме їм самим, нараз виступило з них, наче хвороба.
Надвечір я повернувся з варти на постій — клапоть сухої землі серед мочарів з хатою, де жила молодиця з трьома дітьми та сухореброю корівкою, яку тримала в хліві з хворостяними стінами. Жінка сама доглядала дітей і корову, її чоловік, очевидно, був по той бік плавнів — воював проти нас. Вона нічого не розповідала про нього, взагалі ні про що не розповідала, та й ми не питали її. Молодиця уникала зустрічей з солдатами, а ввечері замикалася з дітьми в халупі.
Вона була схожа на вродливу молодицю з якогось нашого села над Савою, і ми дивилися їй услід, доки вона, струнка й міцна, не заходила за хлів чи за стіжок ситнику, але мовчали. Може, заради дітей. Або через прапороносця Авд-агу, який би зняв голову кожному, хто посмів би сказати якесь погане слово про чужу жінку. Або, може, ще соромилися один одного.
Того дня, коли це сталося, прапороносця не було з усіма — він пішов у якійсь військовій справі, а я саме стояв на варті. Коли я повернувся, усі були набурмосені, в їхніх очах проглядала якась зловтішна погроза.
— Іди в хлів, — сказали мені. Це повторювали, мов наказ, підганяючи мене і не відповідаючи на мої запитання. Діти сиділи навпочіпки під хатніми дверима.
Я поза хатою й стіжком ситнику зайшов до хліва. На землі лежала жінка. Ібрагім Паро, обтрусившись від соломи й павутиння і затягнувши ремінь, вискочив, не глянувши на мене.
Жінка лежала непорушно, з голими стегнами, навіть не намагаючись накритися, — чекала, коли все минеться. Я вклякнув коло неї. Обличчя її було бліде, очі заплющені, скривавлені губи стиснуті. Жах охоплював усю її постать. Я обсмикав білу сорочку й накрив її, хусткою спробував витерти кров з обличчя. Тоді вона розплющила очі й злякано глянула на мене. Я всміхнувся, щоб заспокоїти її: не бійся, нічого не зроблю тобі. Але вона ніби ще більше злякалась, в її очах зблиснула ненависть. Я дістав із торби сухаря, якого не з'їв на варті, і простягнув їй: візьми, даси дітям. Жінка погордливим рухом відкинула сухаря і плюнула мені в обличчя. А я — нічого не зробив, навіть не ворухнувся, не обтерся. Мене скувала її мука. Цієї миті я все збагнув. Якби я вчинив над нею, поваленою, насильство, як усі, вона перенесла б це зціпивши зуби і ненавиділа б нас, мов собак, ціле життя. А людська чесність і співчуття — після насильства, яке було для неї наче землетрус, чума чи лиха доля, що її насилає господь і якої не можна відвернути, — несподівано пробудили в ній гідність і показали міру її приниження. Із жертви
