Фортеця - Міша Селимович

Коли я почув її голос, то здивувався. Хіба тут ще є хтось живий? Потім я запитував сам себе: як вона впізнала мене? Чи знала, що лише моя тінь може прийти на це кладовище? А може, бачила, як я приходив сюди раніше?

Я підійшов до огорожі тільки для того, щоб привітатися, — адже ми були сусіди, а відійшов, коли годинник на вежі пробив північ.

— Тияна, — промовляв я тихо, зачудований. — Тияна, — шепотів, спускаючись кам'яними сходами аж до самого ринку. — Тияна. — І нічого більше, лише це незвичайне ім'я.

Я зробився мов сам не свій. Що мені та дівчина? Що те ім'я, яке видзвонює в мені, мов розгойданий дзвін? Але я радів, що не був розумніший і тоді, коли підіймався до своєї колишньої хати. Свічки перед султановим портретом погашені, не видно у вікнах зірок з барвистого паперу, я забув селян із Жупчі, які дрімають десь на майдані під возами, чекаючи ранку і своїх небіжчиків, не знав, чого йду нагору.

Стояв, якийсь непритомний, глухо стугоніла кров у мені, як у порожній печері, коли давнє дитяче чуття довело мене до згарища, де не було спогадів. Та й що було згадувати? Гостра й неясна туга, що витала над милим непривітним містом. Дитяча кімната, заселена химерними картинами, породженими мрією без мети і точки опори. Батько, який, мов той місяць, ціле своє життя легковажно тратив усе, що коли-небудь набув; мати, яка не думала ні про дітей, ні про бога, тільки про нього, батька, і яка, безсумнівно, вмерла з туги за ним, а не від чуми; сестра, з якою я не вмів розмовляти, бо вона була ніби з якогось іншого світу; тітка, надокучлива своєю сльозливою любов'ю й нудними скаргами на чоловіка, який, невдячний, утік від неї хтозна-куди, що мене й не дуже дивувало. Нагорі, над буйними бур'янами, була батькова кімната, в яку я смів зайти лише двічі на рік — на два байрами[6], щоб уклонитися йому й поцілувати руку, дивну, білу, неробочу. Тепер і те видається сном.

Ні за що їм не докоряю, ані за те, що вони не зуміли залишити навіть спогаду. Жили як могли і, звичайно, не хотіли, щоб я після їхньої смерті стояв спустошений на цьому кладовищі.

Ніколи нікому я того не казав (має рацію Мула Ібрагім: найважче говорити про те, що тобі найбільше болить), а тій дівчині, колишній сусідці, про яку до зустрічі навіть не подумав жодного разу, жива вона чи мертва, розповів уже на другий вечір. Першого вечора я розповідав їй про війну, нібито й не про себе, а вийшло так, що про себе. Про мене вона й сказала ті слова: боже, які нещасні люди. Про мене і про всіх людей. Чи й про себе?

І тільки це сказала. Мовчала і слухала.

Спускаючись назад кам'яними сходами (вона всміхнулася, коли годинник пробив північ), я не дивувався з того, що сталося, хоч знав: це дивно, що я майже незнайомій дівчині розповів те, чого нікому не розповідав, бо тільки тепер вбрав те все у слова. Я казав сам собі: це тому, що ніч була місячна, тому, що в тих обгорілих стінах не було моїх спогадів, тому, що дві тендітні білі руки ніжно лежали на спорохнявілій огорожі, тому, що задумливо й лагідно дивилися чорні дитячі очі цієї дівчини, тому що вона мене слухала, як ніколи ніхто в житті не слухав. Я цього собі не з'ясовував, не треба було. Я знав тільки, що зупинився. Встановилися межі.

Ми не домовлялися, але наступного вечора знову зустрілись біля огорожі між двома садибами. І третього вечора, і четвертого, і літо минало, а ми все ховалися в потемках, не бажаючи, щоб хто-небудь дізнався, наскільки ми стали потрібними одне одному. Та всі знали.

Я дедалі більше відчуваю себе з нею навіть тоді, коли сам. Я забираю з собою її дивне ім'я і сяючу тінь із-під дерев. І я сповнений її грудним голосом, приємнішим від дзюрчання води.

Паперові зірки і султанів портрет залишилися на вікнах контори задля якогось іншого свята і вже не смішні мені більше. Не бачу їх. Неуважно пишу скаргу до суду чи листи солдатам і щоразу перечитую їх, щоб не написати: кохана моя. Було б смішно, якби це прочитав суддя на позові з приводу якогось несплаченого боргу.

Восени я запропонував їй вийти за мене заміж. Я щиро того бажав й уявити собі не міг, щоб було якось інакше, проте чесно сказав їй, що я нікудишній наречений, бо не маю нічого і нема надії, що коли-небудь матиму, і вона не багато дістане, пов'язуючи свою долю з моєю. Можливо, що я несправедливий, пропонуючи їй таке, але любов дає мені право бути несправедливим. Я любитиму її, і ми не матимемо нічого — чи цього їй буде досить?

Але вона ще нерозсудливіша, ніж я. Будемо любити одне одного, сказала поважно, а це багато, це все. Нічого іншого мені не треба.

Я пожартував, що нам спочатку, безперечно, буде гарно, а потім, коли я їй обридну, будемо шукати якоїсь ради, освіжуватимемо нашу любов, як старий Джезар, який тричі розлучався і знову одружувався зі своєю дружиною.

— Даремно тільки мучив і себе, і її, — обурилася Тияна. — Треба було йому шукати дружину, з якою ніколи не схотів би розлучатися. Або хай би жив сам. Навіть спідницю не гоже латати, а тим більше любов. Краще піти назавжди.

— Ти б пішла?

— Пішла б.

— Тому що не любиш мене?

— Тому що люблю тебе.

Мені не зовсім зрозуміла та жіноча логіка, але я знав, що вона каже правду. І мені було приємно, що вона каже таке, хоч це звучало надто серйозно й рішуче. Але цієї миті я нічого іншого й не бажав.

Незабаром ми повінчалися. Мула Ібрагім і сусід по майстерні, старий Омер Тандар, перукар, були нашими свідками. Тияна Бєлотрепич, дочка покійного Мичі й покійної Любинки, стала Тияною Шáбо.

Мула Ібрагім не здивувався, коли я йому про це розповів, хоч, безумовно, вважав, що це моя тимчасова дурість і що я не одружуся (з християнкою, та ще й убогою!), але нічого не сказав насупроти мого рішення. Я бачив подив на його обличчі, а може, я тільки сподівався його і мені здалося, що бачу, але те, що він сказав і зробив, було порядно з його боку.