Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
Бульба повів синів своїх до світлиці, звідки швиденько вибігло двоє гарних дівчат-наймичок у червоному намисті, що прибирали горниці. Вони, знати, злякалися приїзду паничів, що не любили нікому попускати, або ж, може, просто-таки дівчата мали додержати свого жіночого звичаю: галаснути та прожогом кинутися, побачивши чоловіка, а потім довго закриватися рукавом, сильно застилавшися. Світлицю опоряджено на штаб того часу, що живі згадки тільки в піснях і позоставалися та ще в народних думах, не співаних уже більше на Україні під тихий приграш бандури перед народом, скупченим коло бородатих сліпих старців; на штаб того бойового, лютого часу, коли почали розпалюватися битви та баталії на Україні за унію. Все кругом чисте, охрою вимащене. По стінах — шаблі, нагаї, сітки на птаха, неводи й мушкети, мудро оправлений ріжок на порох, золота уздечка на коня і путо бляховане зі срібла. Вікна в світлиці маленькі, з круглими мерехтливими шибками, що тепер по стародавніх церквах бувають, крізь які інакше й не дивилися, як тільки підваживши насувну шибку. Навкруги вікон і дверей були червоні обводи. На полицях по кутках стояли глеки, бутлі й пляшки з зеленого й синього скла, різьблені срібні келихи, золочені чарки всякої роботи — венецької, турецької, черкеської, які прибилися до Бульбиної хати всяко через треті й четверті руки, що було зовсім таки за звичай у ті молодецькі часи. Берестові лави кругом усієї хати; великий стіл під образами у покуті; широка піч із запічками, приступками і виступками, викладена колірним строкатим кахлем, — все було звикле двом нашим молодикам, що приходили щороку додому на час вакацій, — власне, приходили, бо не мали ще коней та й звичаю такого не було, щоб школярі та могли верхи їздити. Мали тільки довгі чуби, що всякий козак при зброї міг їх насмикати. Вже як кінчали науку, послав Бульба їм з табуна свого пару молодих огирів.
Бульба заради приїзду синів звелів кликати всіх сотників і всю старшину полкову, хто тільки був на місці; і як прийшли двоє та ще осавула Дмитро Товкач, давній товариш його, то він зараз явив синів своїх, таке кажучи: «Ось гляньте, які молодці! На Січ пошлю їх незабаром». Гості вітали Бульбу й обох молодиків також і повідали їм, що добре чинять та що немає молод-козакові науки ліпшої, як Січ Запорозька.
— Ну, пани-брати, сідай же всяк до столу, кому де вигода. Ану, синки! Найперше горілки вип’ємо! — так мовив Бульба. — Боже благослови! Здорові будьте, синки: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Боже, щоб у війні все були удачливі! бусурменів били б, і турків били б, і татарву били б; а як і ляхи зачнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів били б. Ну, підставляй свою чарку; а що — добра горілка? А як воно по-латинському — горілка? То ж то й ба, синку, дурні були латинці: вони не знали, чи й є на світі та горілка. Як, пак, звався той, що латинські вірші писав? Я письма тямлю не дуже, то й не знаю: Горацій, чи що?
«Ач, який батечко, — мовив до себе старший син, Остап, — все, старий собака, знає, а ще й прикидається».
— Мабуть, що архімандрит горілки й на понюх вам не давав, — провадив Тарас. — Ану ж, признавайтеся, синки, чи добре вам давали березової каші та свіжого вишняку по спині та по всьому, що єсть у козака? А може, що поробилися вже дуже розумні, то й канчуками парили? Певно, не тільки по суботах, а було й по середах, і в четвер трошки діставалося?
— Що там, батьку, згадувати, що було, — відказує Остап спокійно, — було та загуло!
— Нехай би тепер спробував! — каже Андрій.— Хай-но тепер хто зачепить. Ось нехай тільки вихопиться тепер яка татарва, знатиме, що то за штука шабля козацька!
— Добре, синку! А їй-богу, добре! Та як на те вже пішло, то й я з вами їду! От їй-же богу, їду. Якого дідька я отут виглядатиму? Щоб перевестися на гречкосія, домоводу, доглядати овець та ще свиней та з жінкою бабиться? Та хай вона згине: я козак, та й не хочу! Що з того, що війни нема? А я таки подамся з вами на Запорожжя — догуляти. їй-богу, пощу! — І старий Бульба помалу гарячивсь, гарячивсь та й зовсім розсердився, встав з-за столу і зпишна та згорда тупнув ногою. — Завтра ж таки рушаймо! Нащо відкладати! Якого вражого сина маємо тут висиджувати? Нащо нам ця хата здалася? Пощо нам усе це? А горщики оці нащо? — Сеє промовивши, давай він бити й жбурляти горщики та пляшки.
Бідна старенька, звикши до таких учинків свого чоловіка, сумно дивилася, на лаві сидячи. Не сміла й слова промовити; та про той страшний для неї рішенець почувши, не сила їй була вдержати сліз; глянула на дітей своїх, що мала з ними таку скору розлуку, — та й ніхто не опише німої сили того горя, що паче б то тріпотіло в очах її та в заціплених устах.
Бульба був тяжко впертий. То була вдача, що могла зародитися тільки тяжкого XV століття на півко-човім закутку Європи, коли вся південна стара Русь, своїми князями покинута, була спустошена, випалена дощенту нестримними наскоками монгольських хижаків; коли, хати й притулку збувшися, зробилася людина тут очайдушною; коли на пожаринах, перед лицем лихих сусідів і повсякчасної небезпеки, осідала вона на місці та звикала дивитися їм просто у вічі, згубивши пам’ять про те, чи буває якийсь страх у світі; коли бойовим полум’ям укрився здавна лагідний дух слов’янський і завелося козацтво — ця широка розгульна натура, і коли по всіх надріччях, перевозах, прибережних розлогах та вольницях насіялося козаків, що їм і ліку ніхто не відав, і їхні сміливі товариші мали рацію одказати султанові, охочому знати про число їх: «А хто їх зна! у нас їх по всьому степу: що байрак, то козак». Сталася тут небувала з’ява української сили: її вибило з народних грудей кресало біди. На
