Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
— Бо сюди всі козаки їздять...
З хати виглядає мати:
— Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака — то боса по льоду побігла би...
— Чого ви кричите!.. Це не наш козак, дороги до манастиря питає.
— А ви хіба всіх своїх знаєте?
— Авже-ж знаю. Їздять коло нас...
— Мабуть і погрітися заїжджають...
— Чому б не заїжджали!... Один тільки є такий... нахмурений... Дівчат не любить... Чорнота називається,— аж з Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б'є.
Прощаюся і їду по дорозі наліво.
— Скажіть Чорноморцеві, що ми з Присею до вечерні прийдем! — кричить вже з подвір'я «бісової віри дитина».
Хвороба починає нагадувати про себе. То горяче стає, то морозить. Дорога в'ється глибоким яром у лісі і починає помалу підійматися на гору. За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак в чорному теплому жупані і в шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана — срібний трикутник.
Чи не отаман часом?
— Слава Україні! — підноситься він на тачанці.— Ви до манастиря?
— Я старшина запорізької кінноти, захворів на поході і їду до вас трохи підлікуватися.
Він поглянув на мене оцінююче.
— Це — діло! Нам зайва шабля, та ще старшинська не зашкодить. Я Іван Компанієць — сотник кінної сотні.
Кажу йому, що маю лист до отамана і питаю, чи він у манастирі.
— Ні, отаман живе в селі, я зараз буду у нього, можу передати. А ви їдьте до манастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все, що треба буде. Фельшер наш тепер теж в селі, та там стара черниця є — трьох лікарів варта.
Спитаєте мого помішника Андрія Чорноту, тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме, — то в нього така вже натура, а хлопець — душа. Я повернуся післязавтра, або днів за два — діло маленьке є на Побережжі.
Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно клясично гарне: чисті риси, густі — як намальовані — брови, палкі чорні очі — ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.
Віддаю йому пакет і їду далі. Кілометрів через три дорога різко підіймається на гору. Зза повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.
На ліво йде дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Підіймаю голову і бачу якусь чорну постать. Махає рукою, щоб їхав просто. Ще один заворот дороги і в'їжджаю через проріз у валі, потім через браму, у манастирський двір.
Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.
Побачивши мене, пес став, неначе роздумуючи чи гавкати, але потім видно рішив, що нема рації і вернувся до свого зайняття. Питаю стрічного козака, до кого б звернутися, щоби поставити десь коня.
То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб вдома. Он там в коморі він.
Під'їжджаю до комори, на порозі якої з'являється типічна «офіцерська» постать, з маленькою борідкою і в цвікерах з одним тільки шклом. (Друге розбилося, а окуліста в Холоднім Яру бракувало).
Виявляється, що це і є господар.
Представляюся йому і кажу в чому справа.
— Василю! Забери коня на стайню й догляньте там — звертається він до одного із козаків.
Коло нас пробігає якийсь хлопчина, років дванадцяти, в чорному жупанчику. Господар його затримує:
— Тебе мені і треба Івасю... Ви з Петром ще в тій самій келії?
— Еге-ж!
— Тепло у вас?
— Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.
— Ну то виносьтеся звідти. Одно ліжко залишіть, я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.
— А ви мені пістоля обіцяли подарувати!...
— Добре... Це у нас пара хлопчиків є. — Звернувся до мене господар. — Батьків минулого року вбили большевики, так родинам гуртом допомагаєм, а цих жевжиків не відженеш ніяк — козакувати хочуть...
Через півгодини я лежав в теплій постелі і старенька черниця натирала мені якимсь бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла горячим наваром з якихось трав.
— З Божою поміччю виздоровієте скоро.
— Чи не тиф, бабусю?
— Борони Боже. От така собі пропасниця... По очах бачу. З ногою довше забавимося, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю...
Моє нове приміщення виглядало не дуже вибагливо. Стіни давно небілені, пооблущувані. З «меблів» було тільки військове, а може чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багацтво: шабля, кінджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер та дві ручні гранати «Мільса».
По відході черниці зайшов до келії стрункий, але з «медвежими» плечима козак, одягнений в кубанський козацький кожух, в татарській каракулевій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього правдивого чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, «який не любить дівчат».
Не привітавшися, сів напроти мене.
— Ну, як?
— Нічого...
Я почував себе якось незручно під його поглядом... Такий погляд буває звичайно хіба у мисливця, що стежить небезпечного звіра.
Він глянув на срібну ручку моєї шаблі.
— Містріханівський клинок? — добра сталь... Трохи затвердо загартована, зламатися може...
Мене здивувало, що він по оправі відгадав який клинок. Мусів бути добрим знавцем зброї.
— Я зустрів по дорозі сотника Компанійця — передав ним свій папірець до отамана...
— Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована бабам на утіху!.... Я не Андрій Чорнота, як його Коцурівці не втовчуть, як не на цей то на другий раз. Це ж до своєї вдовички на Побережжя поперся — мало йому тут спідниць! Казав йому — візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому
