Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ.
ЧАСТИНА ПЕРША
I
Запорізька група підчас партизанського походу продерлася з боями через відступаючий денікінський та наступаючий большевицький фронти і перейшла з Херсонщини в чигиринський повіт.
Розлогий краєвид голих степів з рідкими селами заступили великі ліси, між якими хутори і села попадали частіше.
Перейшли, здавалося, безконечний Чорний ліс.
Чепурненькі білі хатки під соломою, оточені садами, роблять приємне вражіння після великих, часто німецького типу, будівель Херсонщини, коло яких рідко побачиш сад.
Змінилася не тільки місцевість, але й типи населення, одяг. Проходячі частини зустрічають коло воріт чорноокі «кралі-молодички» в корсетках, з коралями і срібними дукачами на шиї. Мужчини одягнені здебільш в домашнього сукна киреї. Типи — класично українські. Мова подібна до полтавської, такеж змягчення «л».
Під час стоянки в одному селі селяни оповідають про Холодний Яр.
Неприступний Мотрин монастир серед лісів... Якісь таємничі загороди, навіть електричні (!)... Важкі гармати «які стріляють на сорок верстов!»... Засів там із своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться — ні большевиків ні денікінців, нічого не могли йому зробити...
Наслухавшись, обмінюємося поглядами.
Звичайно, дядьки перебільшують, але цікаво побачити, що там за «січ» така в Холодному Яру... Поділюються думки, чи підемо на Холодний Яр, чи він залишиться нам збоку.
На другий день з півсотнею кінноти їду в авангарді 2-го Запорізького (збірного) полку, їдемо в напрямку Холодного Яру. Поперед нас пішли вже різними шляхами наші частини. Зустрічаю знайомого старшину з двома козаками, який їде з донесенням до «дідуся» — отамана Омельяновича-Павленка. Оповідає, що під одним селом їх зустріла велика лава добре озброєних селян з кулеметами, яка залягла на вигідній позиції, готова до бою. Він поїхав на переговори; від села теж виступила група:
— Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?
Знаючи настрої населення, старшина відповів, що Запорізька Група Української Армії.
— Як же ви тут опинилися?
Представники «противника» запитуюче глянули на одного із своїх.
Той виступив вперед:
— Які частини? Як звуть начальників? Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець...
Після того, як цей старшина назвав йому частини і командирів, особливо як сказав, що й його Дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кійком та люлькою веде позаду 2-й запорізький полк, «дорошенківець» радісно усміхнувся і звернувся до товаришів: — Наші...
Отаман віддав наказ здіймати лаву з позиції і післати зв'язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої — українці...
Кілометрів через три зустрічаю п'ять кіннотчиків на міцних невисоких «степняках». Два в місцевих, козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з під яких видно широкі, теж чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні гранати. Приймаю їх спочатку за наших «чорношличників».
Під'їжджають спокійно, видно, вже знають, з ким мають зустрінутися.
Зупиняю: — Якої частини?
— Гайдамацького полку Холодного Яру.
— Багато у вас козаків тепер?
Глянули один на одного... Видно, не знають, чи відповідати.
— А хто його знає?! — По домам зараз усі... Одні бурлаки та частина кінноти в монастирі.— Відповідає немолодий вже козак.
— А штаб де у вас, в манастирі?
Хитро усміхнувся:
— Поїдете, то побачите... як треба буде...
— А ви ж куди це — в розвідку?
— Ні... Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися... Хто далекий, то вже мусить з черницями «душу спасати», а нам — як треба буде — осідлав коня, та й за дві годині в сотні.
Під'їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом, коло дороги, на високому місці висока могила-курган. Злажу з коня і вдираюся на неї. На верху просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву — це старий козацький дозорчий курган. Видно з нього далеко. З боку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч, в напрямку Чигирина, теж смуга лісу, а посередині гола рівнина — широкий вихід у степи.
Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа «гостей» — татарських загонів із степу.
При в'їзді в село зустрічаємо групу селян з рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.
Виділяю «квартирієрів» — треба розмітити квартири для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.
— Немає у нас старости.
— Ну — голова, чи «придсідатель»...
Молодиці переглядаються і потискають плечима:
— Нема ні голови, ні предсідателя...
— Ну, а хто ж над вами в селі старший?
— Отаман є!
Козаки сміються.
Веселий козак з числа «квартирієрів» повернув конем і нахилившися, жартівливо обняв здорову, гарну молодицю:
— Над такими козаками то й я поотаманував би... Та молодиця несподівано вибила йому з стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік. Молодиці теж сміються:
— Бач, бісової віри козак — на коні не всидить, а в отамани лізе...
Розпитую, як найти отамана, та ще по дорозі зустрічаємо групу селян, між якими був і отаман, немолодий вже селянин. За плечем у нього німецький карабін, на поясі револьвер і дві ручні гранати.
Привітався приязно.
— А, запоріжці!... Тут уже ваші проходили...
Питаю його, як краще розставити полк, головне, щоб було чим погодувати коней.
— Розміщайтеся, як вам подобається. Як у кого не буде вівса чи сіна — принесем від других.
Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе, хто двох, хто чотирьох козаків з кіньми. Один, трошки «під мухою», запрошує всіх до себе на хрестини. Нема тих недовірливих, або й ворожих поглядів, які нерідко доводилося зустрічати на Поділлю і навіть на Херсонщині. Ні вони наших, ні ми їх рушниць не боїмося. Відчувається, що вони розуміють нас і щиро співчувають справі, за яку
