Сховай мене від темряви - ПерсеФона

найчастіше це приховували. А згодом, покусана людина перетворилася на ЩОСЬ. Так починалось суцільне пекло в такому домі, потім на вулиці й могло охопити все місто. Головне не давати себе кусати! Вартові ретельно нас перевіряли. Тоді мені здавалося це правильним, і зараз здається. Звісно, людина яка заразилась, боялася. Адже коли її виявляли або вона сама зізнавалася, то така людинка часто щезала. Так от. Приїхавши до Вартової Вежі я попрямувала через великий хол. Було дуже людно. Прикрасою зали був фонтан в центрі. Посеред фонтану стояло зображення Аїда. Він тримав у своїх міцних руках прекрасну Персефону. Міфічна дівчина у відчаї розвели руки, на її обличчі відбився жах. Лице Аїда ж навпаки, втілювало захоплення та пристрасть. Барел’єф також розповідав сумну історію Персефони: вона була викрадена Аїдом, який зачарувався красою дівчини. Пів року вона жила з ним в царстві пітьми, в той час на землі наступала осінь, повільно її зміняла зима. Так сумувала за своєю єдиною донькою матір Природа, помираючи від туги. А весною суворий Бог відпускав свою дружину на землю. І чарівна Персефона поверталася до матінки Природи на весну та літо. І розквітало все навкруги, радуючись возз’єднанню дитя з матір'ю. Сюжет цього міфу завжди заворожував мене. Чи кохала Персефона Аїда? Або була його заручницею? Я присіла на край фонтана, звук води заспокоював мене. Перед перевіркою я дуже нервувала. Люди снували туди-сюди, не зупиняючись і на хвилинку. Я зачерпнула воду щоб промокнути лоба та шию.

— Вона покохала його. — Я не відразу зрозуміла слова, ніби хтось говорив на іноземній мові. Але цей голос я нізащо не переплутаю: низький хриплий баритон, мрячні нотки. Дуже повільно я озирнулася, коло мене стояв «той чоловік». Шрам виразно пересікає обличчя зліва-направо — від лівої скроні до підборіддя. В цей раз він був одягнений в сірий френч з високо піднятим коміром та чорні шкіряні рукавички. В очах сріблястий холод, хижа посмішка… Гарна. Я знов повернулась до води, маючи надію, що цей небезпечний парубок розтане в повітрі.

— Я не щезну, коли ти обернешся. Я не гра твоєї уяви. Я — справжній.

— Не впізнала тебе… Одягненим. — Спробувала пожартувати я. — Ти не людина і не істота. Ти не можеш бути реальним. — Я дивилася на воду і бачила своє відображення поряд з його. Отже, він і справді тут. Може існувати й вдень і вночі. — Як таке може бути? — Відображення лише всміхнулося. Потім він присів поряд зі мною. — Про що ти казав, вона кохала його?

— Персефона кохала Аїда.

— Звідки ти знаєш про що я думала?

— Знаю і все.

— А про те, що вона кохала його?

— Персефона жила з ним поруч пів року в пеклі. Звісно кохала.

— Може в неї не було вибору? — Невже він читає думки? — Ти читаєш думки?

— Іноді чую про що думають люди. А вибір є завжди.

— Мені не віриться в те, що ти реальний. Ти екстрасенс? Новий вид якийсь?

— Мене звати Ілай. — Він протягнув руку, зняв рукавичку. Я несміло дала свою. Проте на запитання не відповів.

— Поліна. — Його долоня була тепла. Від дотику мене охопило хвилею спокою. — Поліна, — Ілай дивився мені в очі. Його голос прийняв м’якіші нотки. Проте все одно небезпечно хрипів, — я не раджу тобі розповідати Вартовому те, що сталося вчора. Особливо, будь ласка, не говори про мене. Це може мати неприємні наслідки, як для тебе, так і для мене.

— Я розумію, напевно… Ти прогнав істот одним наказом? — Пошепки спитала я. Він лише усміхнувся. Зрозуміла, що відповіді я не отримую, додала: «Дякую тобі, що врятував мене». Ілай знов всміхнувся і кивнув.

— Якщо я тобі знадоблюсь, покликай мене. Подумки. Щиро. Міцно. І я прийду. — Ми все ще трималися за руки. Було щось гіпнотичне в цьому парубку. Він підвівся, повільно відпустив мою руку.

— Навіщо ти допомагаєш мені?

— Поля! — Мене гукнули. Я повернулась, але гукали якусь іншу Полю. А може мені почулося? Отже, Ілая вже не було.

— Ілай… — Коротко погукала я. Але він щез. Ніби в дурмані я пішла до ліфта. Двері зачинилися і я їхала на 8 поверх до кабінету 876. Вийшовши, я звернула увагу, що людей було мало. Деякі сиділи на канапках коло кабінетів, інші стояли в очікуванні своєї черги. Ніхто не розмовляв один з одним. Всім хотілось швидше з цим покінчити. Коло 876 кабінету нікого не було, тому я зайшла.

Вартові були стилягами. Достатньо було побувати тут, щоб це зрозуміти. Уяви собі кімнату, розмір якої ти не знаєш, просто тому що там майже темно. В центрі стоїть круглий стіл із чорного блискучого мармуру. По колу він світився білим глухим світом. Навколо міцного столу було декілька мармурових стільців із високими спинками. Тільки — но я присіла, як стільниця засвітилася теплим жовтим кольором. Стало світліше і не так моторошно.

— Покладіть руки долонями вниз. — Пролунав з якогось кута голос. Я здригнулася від несподіванки. Процедура перевірки була незмінною. Втім я ніяк не могла звикнути до Вартових. А саме їх любові до містицизму, навіюванню таємничого. На поверхні столу з’явилися блакитні контури рук, на які я поклала свої. Пройшло декілька хвилин, перш ніш голос сказав: «Дякую. Можете забирати руки». Володар низького баритону з’явився просто нізвідки.

— Мене звати Арман. Сьогодні я ваш інспектор. — Арман окрім циганського імені, володів і циганською зовнішністю, в найкращих традиціях цього народу. Його чорне волосся було зачесане назад, відкриваючи великий лоб. Густі широкі брова обрамляли темні великі очі. Пухлі губи надавали обличчю по-дитячому ображеного виразу. Він був високим і товстеньким. Поли піджака ледве сходилися на величенькому животі. — Дайте мені свої руки.

— Він довго вдивлявся в лінії моєї долоні. Потім поклав руку на потилицю і заплющив очі. — У вас болять лікті, живіт і коліна. Чому? Я відчуваю там рани. — Очі при цьому він не розплющував.

— Я впала. — При цьому моя зрадницька ліва