Щастя на порозі - Уляна Пас

Виходжу з ресторану і не можу визначитися, що робити далі. Забирати Аню, чи для початку поїхати на квартиру до Натана? Швидше за все, його кімната просто замкнена, але можливий варіант, що ні. Він же не думав, що я захочу туди потрапити, отже, можливо, є шанс дізнатися все та одразу.

Викликаю таксі і їду туди. Напевно, я ідіотка, але готова до останнього вірити у те, що слова Артема просто через заздрість. Він не хоче віддавати Аню брату і сам не збирається її визнавати. Вкотре цей хлопець довів, яким мудаком є насправді. 

Квартира зустрічає мене тишею, від якої кров у судинах холоне. Мені неймовірно шкода Натана, адже загинула не лише його наречена, але й ненароджена дитина. Через чиїсь тупі ігри сталася така трагедія. Напевно, Натану дуже важко змиритися з цією втратою. Тепер зрозуміло, чому він не любить святкувати Новий рік. Не здивуюся, якщо все це сталося у період новорічних свят.

Та хоч би що там було, ставати заміною комусь я зовсім не хочу. Одразу пригадую, як Натан назвав мене ім'ям своєї мертвої нареченої і стало дуже неприємно. Я - не вона, а Аня - не заміна його дитині. 

Я дійсно думала, що він прийняв нас у свою родину і полюбив, але тепер вже й не знаю, що думати. Вірити йому чи ні? Напевно, відповідь знайдеться за дверима його кімнати.

Рука лягає на дверну ручку і коли тягну її вниз, чується характерне клацання. Двері піддалися, отже, Натан їх не зачинив. 

Кров б'є у голову, а липкий страх цівкою тече по спині. 

Краще б ці кляті двері були зачинені! Краще б я взагалі сюди не потикалася!

Відчиняю їх і переступаю поріг. На перший погляд, все нормально. Ліжко, шафа, письмовий стіл. Тільки от в очі одразу кидається дитяче ліжечко, котре стоїть біля стіни. Воно точно не належить Ані, адже у неї своє є. Окрім ліжечка, тут є ще дещо, від чого я не можу відвести погляду. Портрет красивої брюнетки, котра так радісно з нього посміхається. У мене навіть крихти сумніву немає, що це якась інша жінка. Це точно Аліса, а Натан зберігає її портрет навіть після смерті.

Чи нормально це? Однозначно ні! Як і дитяче ліжечко! Виходить, він весь цей час жив у своїх ілюзіях, а ми з Анею так доречно йому підвернулися. Якби я пішла на його повідцю і таки стала дружиною, навіть уявити страшно, що було б далі. Я не хочу бути заміною комусь і не дозволю, щоб у подібному використовували Аню.

Ніби насмішка долі, саме у цей час телефонує сам Натан. Можливо, він знає, що я тут? Та ні, це малоймовірно. Вимикаю звук на телефоні і кидаю його назад у сумку. Говорити з ним зараз точно не буду.

Не встигаю опам’ятатися, як опиняюся на вулиці. Викликаю таксі і їду по Аню. Не хочу ні на мить залишатися у цій брехні. Краще знову одна, ніж заміна комусь. 

По дорозі набираю Ніну і, збиваючись, розповідаю все. Зараз мені необхідно десь оселитися. І бажано, щоб Натан про це місце не знав. Не вірю, що він готовий просто взяти та відпустити. Аню я йому не віддам, а от чи потрібна йому я сама, навіть не знаю…

- Заспокойся і не дій на емоціях! - серйозно заявляє у слухавку Ніна. - Чогось подібного і варто було чекати. Ти з самого початку здогадувалася про подібне. 

- І що тепер робити? - мені до божевілля хочеться плакати, але я змушена триматися заради Ані. 

- Забирай маленьку і повертайся назад. Я щось придумаю! - впевнено заявляє подруга, і розмова між нами завершується. 

Доводиться брати себе в руки, коли переступаю поріг дому Краєвських. Не хочу, щоб Ірина Ігорівна щось запідозрила. Одягаю Аню під її прямим поглядом та, не втримавшись, обіймаю на прощання. Хто знає, чи зустрінемося ми ще.

- У тебе все добре, Мілано? - напевно, вона щось таки бачить і відчуває. Швидко змахую сльози з очей і навіть посміхаюся.

- Все добре. Не варто хвилюватися.

Повертаюся у машину таксі, котра продовжує чекати мене під воротами. Знову набираю Ніну і подруга одразу приголомшує мене новиною:

- Сьогодні ти летиш у Рим, як і планувала!

- А як же Аня? - випалюю емоційно. - Я не залишу її тут!

- Аня з тобою полетить. Перший час поживеш у моєї сестри, вона допоможе з маленькою. А потім можеш знайти няню, - заявляє абсолютно серйозно. Здається, поки я була у Краєвських, Ніна продумала все. - Знаю, що пізно говорити про минуле, але я тобі відразу говорила летіти з маленькою. Це ти чомусь вирішила, що Артем принц на білому коні, котрий тільки чекає, коли ти повісиш на нього немовля.

- Досить вже, - зітхаю. На Ніну не ображаюсь, тому що вона правду говорить. А ще допомагає мені завжди й в усьому. 

- Літак через три години. Де ти будеш? Я відвезу тебе в аеропорт! - Ніна втрачає весь свій запал і знову вмикає хорошу подругу.

- Я на таксі, - швидко відповідаю. - Можеш приїхати одразу туди. Обійму тебе востаннє. 

Ну ось, знову хочеться плакати. Щоб цього не сталося, завершую розмову і бачу, що заряд батареї практично на нулі. Вимикаю телефон повністю і дивлюся у вікно на те, як навколо машини кружляють сніжинки. 

Аня не спить, їй цікаво все, що відбувається навколо. Якоюсь мірою я їй навіть заздрю. У неї є я, названа мама, яка ніколи її не залишить. Колись так само я пригортала до себе Машу, коли нас перевозили з одного інтернату в інший. Я завжди була захисницею, і цього разу буде так само.