Притулок пророцтв - Деніел Кіз
Брехло. Усівся поруч з нею, треться об неї, і Рейвен знала, що він робитиме під ковдрою, коли згасне світло.
Вона спостерігала, як решта пасажирів просуваються в проході. Коли всі розсілися, стюардеса закрила люк. Прозвучало оголошення, спочатку грецькою, тоді англійською: «Будь ласка, пристебніть ремені безпеки, загасіть сигарети і вимкніть мобільні телефони».
Літак поїхав на злітно-посадкову смугу. Рейвен стиснула кулаки. Очікування тривало цілу вічність. Тоді, вже на смузі, завищали двигуни. Літак заревів, піднявся і злетів у хмари. Вона заплющила очі. Нікі, не панікуй. Усе буде не так погано, коли досягнемо крейсерської висоти.
Нарешті з гучномовців оголосили: «Можете пересуватися по салону, але під час сидіння застібайте ремені безпеки. Стюардеси прийматимуть замовлення».
Рейвен повільно розплющила очі. Зітхнула. Розтиснула кулаки. Гаразд. Не Нікі ж летить.
Коли візочок дійшов до неї, вона замовила ром з колою. Зі склянкою в руці роззирнулася навколо. Алексі якось сказав, що повітряні маршали[42] не вживають алкоголю.
Навпроти неї сидів чоловік, віком десь під тридцять, з вандейківською борідкою. Їй здалося, ніби вона бачила його десь у Вейбриджі. Він замовив собі подвійну горілку.
Чоловік позаду нього нічого не взяв собі випити, проте зустрівся з нею поглядами. Рейвен усміхнулася. Він відвернувся. Дивно. Вона видала себе? Він чекає, доки вони приземляться в Колумбусі, а тоді візьме її під варту?
У салоні згасло світло перед показом фільму, але спершу на екранах з’явилися телевізійні новини. Рейвен уперше побачила своїх викрадачів без масок. Теодор, фанат шоколаду і власник гаража, був не лише товстий, а й лиснюче лисий. Біля нього стояв однорукий Васілі. Вона здогадалася, що вусатий коротун із прилизаним назад волоссям, що нагадувало брудну перуку, – це поет-співець Йорґо.
Грецька поліція вела їх через натовп глядачів. Одні кричали: «Смерть терористам!» А інші махали й викрикували: «Владу народу!»
Долоні вкрилися потом. Рейвен глянула на браслет зі шрамів на лівій руці. Скільки часу її тримали заручницею? Вона втратила лік днів після того, як Алексі наказав їй припинити дряпати себе.
Диктор на екрані говорив: «…двадцятисемирічне панування терористичного угруповання «Сімнадцяте листопада» скінчилося. Після невдалого вибуху в Піреї наші пошуки увінчалися успіхом, вдалося схопити дев’ятнадцятьох…»
Рейвен засовалася в кріслі. Хлопець на сидінні біля проходу важко дихав і не зводив з неї осклілих очей.
«…За словами речника поліції, вважається, що троє членів «Сімнадцятого листопада» досі перебувають на волі. Їхній лідер – Мірон Коста. Його син – Алексі Коста – очільник другого покоління «Сімнадцятого листопада». А також заручниця-американка Рейвен Слейд, яку терористи схилили на свій бік і завербували. Поліція оприлюднила фотографію з камер спостереження, які зняли її під час того, як вона допомагала терористам втекти на мотоциклі після пограбування «Афінського банку». Зараз фото з’явиться на ваших екранах».
Спочатку обличчя під шоломом здавалося розмитим, але Рейвен себе впізнала. Вона оглушливо закричала. Усі повернули голови від моніторів у її бік. Хлопець біля неї, що досі стискав свою ковдру, впав у прохід.
Рейвен продовжувала кричати.
– Агов, жіночко, ви здуріли?
Спалахнуло світло.
Стюардеса гукнула:
– У салоні є лікар?
Чоловік із борідкою підняв руку.
– У цієї жінки істерика, – промовила стюардеса. – Можете щось зробити?
Рейвен не чула, що сказала жінка, проте побачила, як чоловік встає зі свого місця й відкриває багажне відділення над головою. Він витяг чорну сумку й підійшов до її ряду.
– Що таке?
– Я не торкався її, – промовив літній чоловік.
– Я теж, – сказав хлопець. – Вона якась чокнута.
Лікар запитав:
– Малий, поміняєшся зі мною місцями?
Хлопець побрів через прохід.
Десь здалеку Рейвен почула голос.
– Я Кайл, лікар-психіатр. Я можу вам допомогти. Як вас звуть?
– М-марша В-вудс.
– Міс Вудс, ви не проти, якщо я вколю вам заспокійливе?
– Ні, тільки не голки.
Лікар спохмурнів.
– Вас коли-небудь гіпнотизували?
– Кілька разів.
– Вас було легко чи важко приспати?
– Легко.
Він торкнувся тильного боку її долоні й погладив.
– Спіть. Невдовзі ви заспокоїтесь і заснете. Глибоким… глибоким… сном. Ви заснете, коли я долічу до десяти. Один. Два. Три. Чотири.
…не дозволяй цьому психіатрові лізти тобі в голову…
Він усміхнувся їй, усмішка добра. Тепер Рейвен була впевнена, що раніше бачила його на кампусі.
– Зараз ви розслаблені. Коли почуєте, як я кажу: «Літак приземлився», – прокинетеся бадьорою і все запам’ятаєте.
Її несло назад. Батько гіпнотизує її перед тим, як віддати у Вейбриджську психіатричну лікарню. Тоді знову Афінська психлікарня. Викрадення. Ув’язнення в гардеробі. Алексі каже, що не можна дряпати руку… Бомба в Піреї. Язики полум’я. Передсмертні слова Зубочистки… Рятуйся.
Хто я? Що зі мною відбувається?
Тоді вона побачила себе, жінку, яка дивиться на те, як камери знімають її під час посадки на літак, наче Інґрід Берґман із грою, достойною «Оскара».
Не змогла пригадати, у «Касабланці» хороший чи поганий фінал.
РОЗДІЛ 45
Кентський університет, штат Огайо
Алексі приєднався до аплодисментів, коли його літак із підскоком приземлився в міжнародному аеропорту Колумбуса. Він без проблем пройшов митницю та імміграційний контроль.
Зупинився біля кіоску оренди машин «Бест». Оскільки він не знав, наскільки великим буде пакунок, вибрав сірий фургон і взяв собі туристичний путівник штату Огайо.
Мабуть, йому слід спочатку знайти Рейвен. Ні. Краще не ризикувати, так можна пропустити доставку зброї. Він розбереться з Рейвен дорогою назад.
Звіряючись із картою доріг, він поїхав на північ, у Кент. Уже сутеніло, коли він прибув до місця, де Національна гвардія Огайо відкрила вогонь у студентів Кентського університету, які протестували проти війни у В’єтнамі.
За три роки до розправи над студентами в Афінському політехнічному університеті.
Алексі проїхав повз будівлю Тейлор-Голл, як вказував дорожній знак, і зупинився на паркінгу Прентис-Голл, де вбили тих чотирьох студентів. Фатіма казала, що в лісовій зоні навколо Нарцисового пагорба[43] буде позначений камінь.
Коли сіло сонце, Алексі побачив, як кілька студентів зупинилися біля чотирьох меморіальних знаків. Вони розставляли мерехтливі свічки і квіти біля кожного з них. За ними спостерігала худорлява змарніла дівчина з хусткою на голові та важким рюкзаком, поверх якого був прикріплений спальник.
– Що це за п’єдестали з ліхтарями? – запитав у дівчини Алексі.
– Вони оточують надгробну плиту на тому місці, де впав від кулі і загинув кожен із чотирьох студентів.
– А для чого на них те каміння?
– Щоб люди тут зупинялись і згадували.
«Як каміння, яке давні греки встановлювали на роздоріжжях, щоб віддати шану Гермесові», – подумав він.
– Ви не підкажете, у