Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Що ж до решти членів нашого екіпажу, зазначимо, що серед багатьох тисяч матросів, які в наші часи плавають на американських китобійних кораблях, навряд бодай половина є американцями від народження — хоча командири майже всі без винятку американці. Те саме можна сказати і стосовно американської армії і нашого військового та торгового флоту, а також про інженерні частини, що будують шляхи й канали. Те саме, — бо в кожному разі Америка щедро постачає мізки, а весь інший світ з такою самою щедрістю постачає м'язи. Багато китобоїв походять із Азорських островів, куди нентакетські кораблі часто приходять саме для того, щоб поповнити свій екіпаж суворими жителями цих скелястих берегів. З цією ж метою китобої з Лондона чи Гулля дорогою до Гренландії заходять на Шетландські острови; а повертаючись назад, вони завозять шетландських матросів додому, невідомо, що є цьому причиною, але найкращими китобоями завжди бувають остров'яни. І на «Пекводі» майже всі були остров'янами, так би мовити, ізоляціоністами, які не визнають спільного людського континенту і живуть кожний на окремому континенті свого існування. Та яку чудову федерацію тепер утворили ці ізоляціоністи, об'єднавшись над одним і тим самим кілем! Ціле посольство Анахарсиса Клутца[137] з усіх островів і з усіх кінців землі, що супроводжувало на «Пекводі» старого Ахаба в його прагненні притягти до суду всі неправди світу; небагато хто повернувся живим із цього бою. Мале негреня Піп — ось він не повернувся, ні! він покинув нас іще раніше. Бідне хлопченя з Алабами! Невдовзі ви побачите його на баку похмурого «Пекводу», де він б'є у бубон, віщуючи ту вічну годину, коли його покличуть на ют і накажуть лізти вгору, до янголів, і звідти вигравати хвалу на своєму бубні, щоб, заживши слави боягуза тут, там вважатися сміливцем!
Розділ 28
Ахаб
Минуло вже кілька днів відтоді, як ми покинули Нентакет, а капітан Ахаб так і не з'явився на палубі. Його помічники несли вахту по черзі, і можна було б подумати, що вони — єдині командири на кораблі, якби вони часом не виходили з капітанської каюти з такими несподіваними, проте беззаперечними наказами, що вся оманливість їх влади одразу ж ставала очевидною. Там, унизу, перебував їхній володар і диктатор, досі невидимий для тих, хто не мав права входити до святої святих — капітанської каюти.
Щоразу, піднімаючись на палубу після закінчення вахти внизу, я поглядав на ют — чи не з'явилося там нове обличчя; бо моя недавня неясна тривога при думці про таємничого капітана тепер, у морській самотині, перетворилася на якесь сум'яття, і воно дедалі зростало під впливом тієї диявольської бридні, яку патякав той обідранець Ілія і яку я тепер все частіше згадував — несвідомо, проте з болісною чіткістю. Я не мав сили супротивитися спогадам, хоча іноді і сам ладен був сміятися з дивно урочистих слів портового пророка. Та хоч які сильні були ці лихі передчуття, хоч яким глибоким був мій неспокій — щоразу, оглядаючи палубу, я переконувався, наскільки безпідставними є ці відчуття. Щоправда, екіпаж у своєму складі, в тому числі й гарпунери, був збіговиськом більш диким, строкатим та грубим, ніж мирні екіпажі торгових кораблів, на яких я плавав досі; проте я пояснював це — і цілком справедливо — суворою своєрідністю цієї жорстокої скандинавської професії, якій я вже присвятив себе без вороття. А вигляд трьох головних командирів, трьох помічників капітана, наче був розрахований на те, щоб розвіяти всі ці невиразні страхи, надати впевненості й бадьорості на початку тривалої подорожі. Це були три прекрасні командири, три хороші — кожен по-своєму — чоловіки, яких тепер не так часто можна зустріти, і всі троє американці — з Нентакету, Вейньярда і Кейп-Кода.
Наш корабель вийшов із гавані на саме Різдво, тож спочатку нас супроводжував лютий полярний мороз, попри те що ми весь час тікали від нього на південь, із кожним градусом і кожною мінутою північної широти лишаючи позаду безжальну зиму з її нестерпним холодом. І ось одного туманного ранку, що був уже не таким похмурим, та все ж досить сірим і тьмяним, коли корабель під попутним вітром мчав уперед, у лютому пориві розтинаючи морське тіло, — я піднявся на палубу на поклик вахтового, поглянув, як звичайно, у бік гакаборту і здригнувся. Дійсність була страшнішою від уяви: на юті стояв капітан Ахаб.
На ньому не було помітно жодних ознак звичайної тілесної недуги і недавнього одужання. Він був наче засуджений до спалення живцем, та в останню мить знятий із вогнища, коли полум'я лише опалило його тіло, та ще не встигло перетворити його на попіл, не встигло відібрати в нього нагромадженої за довгі роки сили. Весь він, високий і кремезний, був наче вилитий з чистої бронзи, набувши довіку незмінної форми, наче литий Персей Челліні[138]. Визираючи з-під сплутаного сивого волосся, униз по засмаглій задубілій щоці і шиї бігла, ховаючись внизу під одягом, синьо-біла смуга. Вона нагадувала вертикальний слід, який блискавка випалює на високому стовбурі могутнього дерева; пронизуючи його по всій довжині, але не зачепивши жодної гілки, вона зриває і трощить темну кору, перш ніж піти в землю і залишити на старому дереві, так само живому і зеленому, довге вузьке тавро. Була в нього ця смуга від народження чи якась жахлива рана залишила такий білий рубець — цього, звичайно, ніхто сказати не міг. Із мовчазної згоди упродовж усього плавання на «Пекводі» про це майже не говорили. Тільки одного разу старший земляк Тештіго, літній індіанець з Гейхеда, став марновірно стверджувати, наче Ахаб отримав це тавро тільки у віці повних сорока років, і не в сутичці з ворогом, а під час борні морських стихій. Проте це дике твердження можна вважати спростованим словами сивого матроса з острова Мен, немічного старого, що одною ногою вже стояв у могилі і ніколи до цього не плавав на нентакетських кораблях і не бачив лютого Ахаба. А втім, давні матроські вірування, завжди живі фантастичні вигадки, яких він пам'ятав безліч, наділяли старого в
