Намір! - Любомир Андрійович Дереш

Я відчув: гру закінчено. Все пропало. Все пропало.

Гоца посміхнулася – погладила мене по щоці – й ніжно поцілувала на прощання. І я поцілував Гоцу… і ще раз поцілував би, але їй пора бігти. Вимучую посмішку. Не дивлюся вслід, тому що на очі набігла сльоза.

Ну от, я так мріяв поплакати.

16

Плейлист на медіаплеєрі комп’ютера перейшов від Армстронґа «Moses go down» до Поля Моріата, “El Condor Pasa”. Перші ж акорди викликали в мені гримасу болю.

ElCondorPasa.Політкондора . Я відвернувся на табуреті до стіни і тихо заплакав. Але всі мої сльози віднині – тільки дощова вода.

Політ кондора. Проливні дощі полощуть зелені пагорби. Велике, сіре, відкрите небо

Щось у мені не витримує, і я давлюся сльозами – і я молюся

дайте, дайте мені неба похмурого

дайте музики серед запахів, щоб летіти між пасем дощу

наче кондор

наче звуки флояри

дайте Духа мені, Духа дайте, хай не покине мене

ані вдень,

ні вночі,

дайте сухожиллів на ремні

щоби не порвало грудей від розпуки

дайте стійкості знести цей болючий політ до останньої ноти

прошу – стійкості до останньої ноти

що звучатиме десь далеко в холодному небі

звідки лиють дощі

котрі йдуть

не для нас

Розділ IX

Гоца назавжди. Нарізкапам’яті

1

Мимохіть ми опинилися ляльками у грі чогось більшого за нас – у такій грі, де рисувалися зовсім інші горизонти, аніж ми планували побачити. Горизонти до млості тривожні. Бо реальні, а не надумані.

Коли збираєшся зробити зі своїм життям щось настільки масштабне, та ще й отак ізгаряча, обертаєш на себе увагу сил, у котрих ти пробуєш відібрати роботу – а вони, до твого відома, за свою роботу відповідальні.

2

Гоца не приходила. Почав хвилюватися, чи не сталося нічого поганого. Мобільний вона радо вимикала й раніше, все боялася поганих дзвінків. Тричі я заглядав до неї в ательє, але ніхто не відкривав. Мені здалося, за дверима все-таки хтось був.

3

Минуло чотири дні, важкі, неначе рвані рани. На п’ятий день, у понеділок, кухар Михась послав мене у справі сирників до приватного підприємця В.П. в район вул.Гуцульської. Долаючи завалений снігом Ринок, мені привиділося, як у браму біля кнайпи «Синя пляшка» прошмигнула знайома постать. Видалося, ніби Гоца навіть устигла мене помітити.

Я кинувся до брами, але там нікого не було.

Пройшовся по дворику до самої кав’ярні, зазирнув досередини – немає. Таки привиділося. Хіба…

Зазирнув у сусідні з кнайпою двері. Гоца присіла за сходами, зіщулена, втиснувшись у стіну. Ховаючись від мене.

Німа сцена.

– Я тебе знайшов.

Вона почала плакати. Нічого не розуміючи, я спробував обняти – вона відштовхнула. Знову спробував, але на цей раз вона мене просто копнула прямо в живіт, і я зігнувся навпіл. Гоца побігла до сходів. Я кинувся слідом.

Наше переслідування тривало аж під саме горище. Гоца метнулася до дверей, та вони були зачинені, точно як тоді – у ніч першого знайомства з будинками.

Я знову спробував піднятися до неї, і отримав удар кігтями по щоці. З другої спроби впіймав її. Не контролюючи себе, заламав руку за спину. Гоца оступилася, і ледь не впала зі сходинки, повисши на заламаній руці. Я побачив на її обличчі гримасу болю і негайно звільнив. Вона знову кинулася на мене – звірина , а не дівчина – і я знову згромадив її. Притиснув міцніше до себе, обкрутивши її власними ж руками, як мотузками. Важко дихає.

– Ну трахни, трахни мене нарешті! – простогнала вона.

Зідрав з неї слакси разом із трусами. Розстібнув матню і, нагнувши її, ввійшов ззаду різко і сильно. Гоца скрикнула від болю і подалася назустріч. Із шумом злетіли голуби, що спостерігали на балконі. Вона була гарячою і сухою, і ці три рухи, котрі ми зробили назустріч, були такими ж болісними, як цвяхи в ранах христових. Я зійшов на неї росою мученика, і відчув, як уся моя сила, завдяки якій оберталося колесо ситуації, вийшла їй на труси.

4

Ми похапцем одягнулися – Гоца кинула обкінчані майточки до косметички. Збігли на поверх нижче, роззираючись, чи ніхто нічого не помітив. Впали на дерев’яні сходини. Вона важко дихала, кривилась від болю. Про мене годі й говорити, кров била у скроні кувадлом. Гоца витягнула пачку синіх «Вінстон» і пригостила мене.

Ми закурили. Наші тіла пашіли жаром.

– Я так не можу, – сказала вона, повісивши голову. – Ти чудова людина, П’яточкін, але ти ненормальний. Я не можу з тобою так, як хочеш ти.

– Чому?!

– Ти просто хворий. Подумай тверезо, чим у тебе напхана голова. Подумай, і тобі самому стане страшно.

Я буквально онімів. В останню чергу сподівався на таку зраду.

– Ти мені не вірила?! Про пам’ять, про телепортацію?

– Яка телепортація, чоловіче? Які «люди з очима»? Ще сидить, показує – «у того світяться, а у того не світяться. А у того тільки трошки». Я… я просто була шокована. Офіціантка спіткнулася, тому що забула випрати труси.

– Тому що кладе забагато цукру, не перекривляй. А від недовіри, між іншим, у людей розвивається діабет, а від ненависті рак. А у ревнивих на обличчі прищі! А якщо ламати гілки на деревах, то буде алергія! А якщо їсти багато солодкого, то вимивається кальцій, а якщо з коньяком, то буде молочниця! У тебе вже закінчилася молочниця?

– У мене від таблеток, а не від коньяку. Про таке не говорять.

– Про глибину теж не говорять. А я, дурень, думав, ти повіриш. Все правильно – не можна нікому розказувати. Треба, щоб людина сама переконалася…

«З боку, – якось відсторонено подумав я, – може навіть здатися, наче хлопець заговорюється, і взагалі – погано розбирається, де вигадки, а де дійсність».

– Ти знаєш, – сказав я спересердя, – я, може, краще за будь-кого розбираюся, де вигадки, а де дійсність!

– Я думала, ти жартуєш… Думала, ти просто такий фантазер, або що це така гра. А ти, виявляється, справді чокнутий… Але ж нічого, я би стерпіла, тільки би ти не робив дурниць. – Вона гірко зітхнула. – А тебе потягнуло кафе підривати. Боже, я, коли це почула, я так злякалася за тебе…

Замовкає. Втягує носом сльози. Витирає обережно вію. Продовжує:

– Якби ти знав, як мені зараз погано! Я