Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
... а коли він черговий раз підняв повіки, то уздрів перед собою просторий кабінет, полірований стіл, за яким сидів кремезний чолов’яга у краватці й костюмі, а праворуч од себе — вікно, в яке струмувало мляве осіннє сонце.
— Паспорт! — коротко звелів чолов’яга.
Він поворухнувся й, сягнувши до кишені, дістав червону книжечку із серпом та молотом на палітурці. Його свідомість знову немов би роздвоїлася, й час побіг у двох напрямках: він добре пам’ятав, що йому вже сорок літ і коло його життя замкнулося, підійшовши до тої межі, за котрою лежить порожнеча, — та водночас було неспростовним фактом і те, що він сидить у цьому кабінеті на Володимирській і вікно тут заґратоване легкою дротяною решіткою.
— Ну, — іронічно поспитався він, — що далі?
— А далі, — повчально сказав чолов’яга, щось переписуючи із паспорта, — чистять крейдою медалі! Не спіши, як голий кохаться... втямив? — Тоді закрив паспорт, але замість того, щоб повернути його, поклав біля себе на столі. — Значить, так. Оцей документ бачиш?
— Ну... бачу! Та й що?
— А ти не нукай... не нукай, студент! Цим документом, — перейшов чолов’яга на офіційний тон, — ви попереджаєтеся по статті 62 Карного кодексу УРСР за вчинення особливо небезпечного державного злочину...
— Якого це?!
— Такого! Того ж самого злочину, який ми інкримінували громадянці... — чолов’яга зненацька посміхнувся. — Тобі, напевне, відомо, кому ми пред’явили цю статтю, правда ж?
— Ні.
—Не забивай нам баки! Не треба водити слідство за носа... бо завтра ми зробимо так, що ти підеш по цій справі паровозом!
— Це ви мені баки не забивайте! — відрізав він. — Ваші люди затримали мене без усяких на те підстав, я провів три дні в камері, за цей час було зроблено два обшуки, в гуртожитку й на селі у моєї бабуні, й хоч ви ніде ніякої антирадянської літератури не знайшли, але я вилетів з університету, як політично неблагонадійний, — і ви ще пред’являєте мені претензії?! Та я буду скаржитися, дідько б вас узяв!
— Куди?
Він збився з плигу.
— В ООН, от куди! — озвався він по хвилі.
— А в Спортлото ти скаржитися не думаєш? — іронічно поспитав чолов’яга.
— Ні...
— А то можеш і туди поскаржитися... а чого! Результат буде однаковий, повір!
— Коротше, — не втерпів він, — якого дідька вам од мене треба?
Чолов’яга посунув до нього бланк.
— Підписуй!
— А чого це я повинен підписувати вам якісь документи?
— Ваш підпис, — офіційним тоном звістив чолов’яга, — означатиме, що ви зобов’язуєтеся надалі припинити розповсюдження літератури наклепницького націоналістичного змісту!
— А я її поширював?
Слідчий відкинувся на стільці й зміряв його поглядом.
— Твоя Оляна... чи ця, як її... Леляна... — на його лиці промайнула посмішка, і Юр відчув непереборне бажання затопити йому в рило, — дала з цього приводу вичерпні свідчення!
— Які ж?
— А такі, що ти приніс їй восьмого жовтня цілу купу нелегальщини! — раптом гаркнув чолов’яга. — У нас тут усе записано, поняв? Ти, студент... ти думаєш, ми тебе не посадимо? Нам це як два пальці обісцяти... поняв ти чи ні?!
— Покажіть документ!
— Що?
— Протокол покажи! — крикнув Юр. — Той, де вона свідчить проти мене! Врубався?
Слідчий вирячив на нього очі, але видно було, що він трохи розгубився.
— А більше ти нічого не хочеш? Протокол йому показуй, дивіться-но! Протоколи не для таких, як ти пишуться...
— Значить, це брехня!
— А я от у морду тобі дам за ці слова! — гаркнув слідчий, підхоплюючись із-за столу.
— А ти не дуже тут! — гаркнув Юр, підхоплюючись і собі. — Не дуже... поняв?!
Чолов’яга постояв ще трохи, а тоді крутнув головою і сів на місце.
— І де ти такий блатний узявся! — з удаваним жалем озвався він, відкинувшись у кріслі. — Хто сюди потрапляє, то... коротше, всі люді як люді... а ти — як гівно на блюді!
— Це ви тут сильно блатні! Лапшу на вуха вішаєте...
— Лапшу? — перепитав слідчий. — А як ти поясниш, що на двох теках із самвидавом, котрі вилучено в твоєї Леляни, експертиза виявила відбитки твоїх пальців?
Ні хріна собі, подумалося йому... це вже щось нове!
— Неправда!
— Показати висновок експертизи?
— Показуй!
Слідчий знову відхилився назад, і став розглядати його скрушно хитаючи головою.
— Ох і блатота... ох і блатота! Морду кирпичом зробило — і навіть не думає каятися! Думаєш, ти сильно хоробрий, еге? Розумний здорово? Та якби не вказівки начальства, то я зробив би тобі справу з двох сірників... ти, студент! Ми ж усе знаємо, поняв?
— Що ви знаєте?
— Що ти поширював антирадянську літературу в університеті, що робив це зі спільниками, а не сам, що головною у вас була оця... — слідчий знову посміхнувся, — ... Леляна! Й що вона одержувала самвидав од людей, котрі мали прямі зв’язки з Руденком і компанією! Що, думаєш, не знаємо?
Юр стенув плечима.
— Це все, — посміхнувся він і собі, — зветься знаєте як?
— Ну?
— Сон рябої кобили, от як!
— Ну-ну... — кивнув головою слідчий. — Типова поведінка ворога народу! Ти мені скажи одне: якого дідька ти борешся проти радянської влади?
— Я? — перепитав Юр.
— Ну, не я ж! Ти, голубе, ти... Не думай собі, що ти якась терра інкогніта для нас... ми знаємо, з якого ти кодла! І за діда твого терориста знаємо, і за бабу, котра вміє ворожити й чаклувати... Чого ти так дивишся? Ми трохи наче й земляки, з одного села! Моєму
