Гордість і упередженість - Джейн Остін
— Я в меншій мірі здивований тим, що трапилося, — відповів сер Вільям, — бо добре знайомий з манерами людей справді великих, а моє становище в суспільстві дозволило мені теж набути таких манер. Серед людей, представлених до королівського двору, такі приклади вишуканої вихованості зустрічаються досить часто.
Увесь день і ранок наступного дня всі тільки й говорили, що про майбутній візит до Розінгса. Містер Коллінз ретельно напучував гостей на те, чого їм слід чекати, щоб вигляд пишних кімнат, великої кількості слуг та розкішного обіду не справив на них приголомшливого враження.
Коли дами розходилися, щоб почати вбиратися, він звернувся до Елізабет:
— Люба моя кузино! Не хвилюйтеся з приводу вашого вбрання! Леді Кетрін зовсім не збирається вимагати від нас тієї ж вишуканості одягу, котра властива їй та її дочці. Я радив би вам просто вдягнути ваші найкращі речі, бо ситуація не потребує чогось більшого. Леді Кетрін нічого поганого про вас не подумає, якщо ви з'явитесь у простому вбранні. Їй подобається, коли береться до уваги відмінність у соціальному становищі.
Доки жінки вдягалися, він декілька разів підходив до дверей кожної з них, настійно рекомендуючи поквапитися, оскільки леді Кетрін дуже не любила, коли хтось запізнюється до обіду і змушує її чекати. Такі страхітливі розповіді про її світлість та про її манери нагнали жаху на Марію Лукас, котра не звикла часто бувати в товаристві, й тому вона очікувала на своє представлення у Розінгсі з не меншими побоюваннями, ніж її батько перед представленням у Сент-Джеймсі.
Погода була гарна, тож вони мали приємність пройтися парком півмилі. Кожному парку притаманна своя особлива краса і свої краєвиди, і Елізабет побачила в ньому багато такого, що їй сподобалось, але вона не відчула того захвату від побаченого, на котрий сподівався містер Коллінз. Невелике враження справила на неї і його розповідь про ті грубенькі гроші, що їх сер Льюїс де Бург витратив на вставлення вікон (розповідь супроводжувалася переліченням вікон на фронтоні будинку).
Коли вони піднімалися сходами до зали, то хвилювання, що його відчувала Марія, зростало кожної миті; навіть сер Вільям — і той виглядав дещо знервованим. Що ж до Елізабет, то вона не втратила присутності духу. Вона не почула про леді Кетрін нічого такого, що вселяло б у неї благоговійний трепет перед її надзвичайними талантами чи якимись чудесними чеснотами, а «звичайну» велич багатства та високого соціального стану вона вирішила сприймати без зайвого хвилювання.
Зі вхідної зали, на чудові пропорції та вишуканий орнамент якої містер Коллінз не проминув захоплено вказати, вони пішли вслід за слугами через вестибюль до кімнати, в якій сиділи леді Кетрін, її дочка та місіс Дженкінсон. Її світлість підвелась і привітала їх надзвичайно великодушно; а оскільки місіс Коллінз домовилася зі своїм чоловіком, що обов'язок представлення виконуватиме вона, то все пройшло належним чином — без тих нескінченних вибачень та подяк, до яких містер Коллінз обов'язково вдався б.
Сер Вільям, незважаючи на те, що йому довелося побувати у Сент-Джеймсі, був настільки зачудований довколишньою величчю, що в нього тільки й вистачило духу, щоб низенько вклонитись і мовчки сісти; його ж дочка, нажахана до нестями, сиділа на краєчку стільця, не знаючи що робити. Елізабет аніскільки не розгубилась і цілком спокійно споглядала трьох жінок, які сиділи перед нею. Леді Кетрін була високою, масивною жінкою з різко окресленими рисами обличчя, що зберігало на собі сліди минулої краси. Вигляд у неї був не надто доброзичливий, а прийняла вона гостей у такий спосіб, аби ті не забували, що перебувають на нижчому суспільному щаблі. Мовчання не додавало їй недоброзичливості, та все, що вона говорила, мовилося владним тоном, котрий підкреслював її зарозумілість і відразу ж нагадав Елізабет про містера Вікхема. Спостерігаючи леді Кетрін протягом дня, вона дійшла висновку, що та була саме такою, якою він її схарактеризував.
Придивившись до матері, в обличчі та поводженні якої вона побачила певну схожість із містером Дарсі, Елізабет спрямувала свої погляди на дочку й була майже так само, як і Марія, вражена її худорлявістю та невеликим зростом. Між статурами та обличчями цих двох жінок не було ніякої схожості. Міс де Бург була блідою і хворобливою, не те що непоказною, а якоюсь непримітною. Говорила вона дуже мало, тихим голосом, і здебільшого до місіс Дженкінсон, у зовнішності якої не було нічого незвичайного і яка тільки й робила, що прислухалася до сказаного їй і переміщала в потрібному напрямку ширму перед очима міс де Бург.
Після того, як гості посиділи отак декілька хвилин, їх послали до одного з вікон, аби вони мали змогу помилуватися краєвидом; містер Коллінз супроводжував їх і роз'яснював, чим саме треба захоплюватись, а леді Кетрін милостиво повідала їм, що споглядати цей краєвид краще за все влітку.
Обід був надзвичайно гарний: були всі ті слуги і всі ті страви, наявність яких передбачав містер Коллінз; а ще — теж згідно з його передбаченнями — він, за бажанням її світлості, зайняв місце в кінці столу, виглядаючи при цьому так, наче збулася найзаповітніша мрія його життя. Він орудував ножем, поглинав їжу і нахвалював її з пожадливим ентузіазмом; вихвалялася кожна страва — спочатку ним, а потім сером Вільямом, котрий уже встиг оклигати якраз достатньо для того, щоб відлунювати все, що говорив його зять, та ще й у спосіб украй — як здалось Елізабет — огидний для леді Кетрін. Але схоже було, що їхній надмірний захват леді Кетрін дуже подобався: вона вдячно усміхалась, особливо коли вони зустрічали на столі якусь досі незнайому їм страву. Розмова в такому товаристві якось не виходила. Елізабет рада була заговорити при кожній новій нагоді, та їй довелося сидіти між Шарлоттою й міс де Бург — перша тільки те й робила, що вислуховувала леді Кетрін, а друга за весь обід не обмовилася з нею жодним словом. Місіс Дженкінсон здебільшого слідкувала, щоб міс де Бург їла якомога більше, намагаючись умовити її покуштувати ще якусь страву і побоюючись, що та відмовиться. Марія взагалі боялася розмовляти, а джентльмени тільки поглинали страви та нахвалювали їх.
Коли жінки повернулися до вітальні, їм тільки й лишилося, що вислуховувати леді Кетрін, котра говорила безупинно, аж доки не подали каву; на кожну тему вона висловлювалася так безапеляційно, що стало очевидно: вона не звикла, коли їй суперечать. Леді Кетрін досить безцеремонно і досить детально поцікавилася
