Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Старі минулих часів не були такі нещасні й самотні, як нинішні: вони втрачали друзів, але життя навколо них не змінювалося; чужі для молоді, вони не були чужими для суспільства. Ті ж, хто тепер затрималися на цьому світі, бачили смерть не тільки людей, а й ідей: переконання, звичаї, смаки, радощі, жалі, почуття – все, що їх оточує зараз, їм абсолютно незнайоме. Вони з іншого тіста, вони не схожі на плем’я, що є свідком їхнього присмерку.

Та все ж, французи XIX сторіччя, майте повагу до цієї старої Франції, яка нічим не гірша за вас. Ви теж постарієте, і вас, як і нас, звинуватять у тому, що ви тримаєтеся за віджилі ідеї. Ті, кого ви перемогли, – ваші батьки; не відрікайтеся ж від них: у ваших жилах тече їхня кров. Якби вони не зберегли благородну вірність старовинним звичаям, ви не почерпнули б у цій усмоктаній з материним молоком вірності ту силу, яка прославила вас в епоху, коли перемогли звичаї нові; чесноти нинішньої Франції – не що інше, як чесноти Франції вчорашньої, що змінили свою зовнішність.

‹Облога Тіонвіля; битва під Бувіном›

Обложені й гадки не мали, що наші війська підступлять з цього боку, тож, не завбачивши такої зневаги, залишили південні стіни незахищеними; втім, нам однаково завдали чосу: гарнізон виставив подвійну батарею, яка пробила наш бруствер і вивела з ладу дві гармати. Небо палахкотіло; нас огортали хмари диму. Я навіть побував у ролі маленького Олександра: виснажений втомою, міцно заснув майже під колесами лафета, який охороняв. Уламком снаряда, що розірвався за шість дюймів від землі, мене поранило в праве стегно. Раптово прокинувшись, але не відчуваючи болю, я зрозумів, що поранений, тільки коли побачив кров. Я перев’язав ногу хусткою. У бою на рівнині дві кулі пробили мій ранець. Атала, як зраджена донька, захистила свого батька від ворожого свинцю: їй залишалося тільки витримати вогонь абата Морелле.

О четвертій годині ранку війська князя фон Вальдека припинили стрілянину; ми вирішили, що місто здалося; нічого схожого: брама не відчинилася, і нам довелося подумати про відступ. Після важкого триденного переходу ми повернулися на свої позиції.

Князь фон Вальдек наблизився до міського рову і спробував перебратися через нього, сподіваючись, що несподівана атака змусить Тіонвіль здатися: ми все ще думали, що місто роздирають розбрати, і спокушалися думкою про те, як місцеві роялісти відкриють принцам браму. Австрійці вели стрілянину, покинувши укриття, і втратили багато людей; князеві фон Вальдеку відірвало руку. А в той час, коли під стінами Тіонвіля люди втрачали краплі крові, в паризьких в’язницях кров лилася струмками; моїй дружині та сестрам загрожувала набагато більша небезпека, ніж мені.

Ми зняли облогу Тіонвіля і рушили до Вердена, який 2 вересня здався союзникам. Лонгві, батьківщина Франца фон Мерсі, впав 23 серпня. Весь шлях Фрідріха Вільгельма було прикрашено гірляндами та вінками.

Серед мирних трофеїв я помітив прусського орла, що вінчав укріплення, які збудував Вобан: утім, йому не судилося залишитися там надовго; що стосується квітів, то вони мусили скоро зів’янути разом з тими безневинними створіннями, які їх зібрали. Одним з найкривавіших злочинів Терору стала страта верденських дівчат.

«Чотирнадцять юних верденок неймовірної чистоти, – пише Ріуфф, – схожі на непорочних дів, прибраних для народного святкування, зійшли на ешафот. Всі вони стали жертвами ката на світанку свого життя. Жіноче коло після їх смерті нагадувало куртину, на якій буря вибила всі квіти. Це варварство завдало нам такої великої туги та відчаю, якого я ніколи не бачив».

Верден знаменитий страдницями. Як розповідає Григорій Турський, Деотерія, щоб захистити свою доньку від переслідувань Теодеберта, посадила її у візок, запряжений двома незагнузданими волами, і пустила в Маас. Підбурювачем вбивства верденських дівчат був віршомаз-царевбивця Понс із Вердена, ненависник рідного міста. Понад усяке розуміння, скільки посіпак Терору вийшло з тих вигадників-трударів з «Альманаху муз»: хвороблива пихатість посередностей породила стільки ж революціонерів, скільки їх породило вражене самолюбство калік і виродків: бунтують убогі душею і тілом. Понс кинджалом намагався додати гостроти своїм стертим дотепам. Мабуть, з поваги до грецьких традицій поет пригощав богів лише кров’ю непорочних дів: за його пропозицією Конвент заборонив судити вагітних жінок. Крім того, Понс скасував смертний вирок пані де Боншан, удові уславленого вандейського генерала. Гай-гай! усі ми, роялісти, які возз’єдналися з принцами, спізнали мінливості Вандеї, не зазнавши її слави.

‹Відступ з Вердена; Шатобріан захворює на віспу›

‹Разом з армією Шатобріан добирається до Намюра, а потім до Брюсселя, де бачиться з братом, який за порадою Мальзерба збирається повернутися до Франції›

‹Шатобріан дістається острова Джерсі, що належить Англії, і перебуває кілька місяців у домі дядька з материного боку «між життям і смертю» – у лихоманці›

Покровителем французьких біженців на Джерсі був пан де Буйон: він відмовив мене від наміру їхати до Бретані, бо я був дуже слабкий, щоб жити в печерах і лісах; він порадив мені перебратися до Англії і там спробувати знайти постійну службу. Засоби в мого дядька починали вичерпуватися, йому все важче ставало прогодувати велику родину; він був змушений послати сина шукати щастя до Лондона. Щоб не бути тягарем панові де Беде, я вирішив не турбувати його далі своєю присутністю.

Тридцять луїдорів, що їх матуся надіслала мені з Сен-Мало з контрабандистами, дали мені можливість здійснити свій план, тож я замовив собі місце на пакетботі до Саутгемптона. Прощання з дядьком глибоко зворушило мене; він піклувався про мене, доглядав з батьківською любов’ю; з ним було пов’язано небагато щасливих митей мого дитинства; він пам’ятав усе, що я любив; обличчям він трохи скидався на мою матусю. Я покинув цю чудову жінку, якої мені не судилося побачити знову, я покинув сестру Жюлі та брата, покинув, як потім з’ясувалося, назавжди; тепер мусив покинути дядька: ніколи більше не довелося мені милуватися його сяючим обличчям. Усі ці втрати спіткали мене за кілька місяців, адже смерть близьких настає для нас не тоді, коли вони помирають, а тоді, коли ми назавжди розлучаємося з ними.

Якби ми могли сказати часові: «Зажди!» – ми зупинили б його в час насолоди; але якщо це неможливо, не будемо зволікати, поспішімо покинути цю землю, перш ніж покинуть нас назавжди