Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко

знав одне місце, де збираються харківські байкери, і почав туди навідуватися з надією застати їх і вмовити пару хлопців дати Катюші п…зди. Самому це було мені не під силу. Наша з ним бійка була б схожа на поєдинок слона й мухи. І ось одного чудового вечора я знову завітав у Банний провулок, де інколи зустрічалися байкери.

Я знайшов їх там у повному бойовому – з пивом, у чорних шкірянках, з гарними жінками в коротких спідницях і подертих колготах, у вузьких чорних знову ж таки шкіряних штанях, які підкреслювали їхнє зухвальство в першому випадку, сексуальність у другому, а вульгарність – в обох. Мені це подобалось.

Від побаченої картини я кайфонув. Узяв пляшечку пивка, вилив у себе для хоробрості. Потім узяв пляшку віскі в сусідньому маркеті, підійшов до найбільших із них, які трималися трохи осторонь від інших, і досить нахабно постукав по мотоциклу одного з них зі словами «непоганий кінь». Як виявилось, я зробив велику помилку. Одна з дівах у штанях і червоній шкірянці ще не встигла протягнути «о-о-о-у», як я зрозумів, що мені час «падати на лижі», скидаючи весь баласт включно з пляшкою віскі. Та я, випробовуючи долю, так і лишився на місці, чекаючи чи то на хук із правого, чи то на джеб із лівого. На моє щастя, поряд із ними я виглядав таким малим, що ніхто з них мене не хряснув. Мені загрожувала лиш далека дорога в сраку, куди вони мене послали.

– Хлопці, – почав я знову, – я просто намагаюся знайти до вас підхід, бо в мене є до вас розмова, – я підняв пляшку віскі.

– Віска-а-а-р, – протягнув один із них, той, що мав найбільшу бороду й найдовше волосся.

– Т-а-ак, – сказав я, – білий кінь, білий гарний кінь, такий от, як ваші…

– Хлопче, давай ти не будеш називати наші байки кіньми… Бо в тебе це звучить чи то смішно, чи образливо… я ще не вирішив… Та все одно твоя печінка тобі за це подякує, коли залишиться цілою.

Я погодився, відкрив віскі, дав тому з найдовшою бородою й почав розповідати свою історію, не називаючи жодного імені. Мов, треба провчити одного хлопця, а він великий, сука, і мені з ним не тягатись, а помститися треба… Типу… поможіть, а з мене «поляна». Байкери, почухали макітри, перезирнулися. Закурили свої червоні «Мальборо».

– Нам це нецікаво, скажу тобі чесно, – мовив один із них, випустивши дим через ніздрі. – А «паляну» ми й самі можемо тобі накрити. Бабки в нас є. Сам розумієш, такі байки коштують ого-го. Та ще й тримати їх треба в ідеальному стані… А стан у них ідеальний. Це теж бабки… Але в нас є той, хто може тобі помогти. Він, думаю, не менший за твого «друга»… Він тобі охоче допоможе. За подяку, звісно…

– Чудово, – сказав я і вперше за всю розмову полегшено зітхнув. – А як мені його знайти?

– Та він ось тут. Зараз покличу.

Байкер свиснув, махнув комусь рукою. За кілька хвилин за моєю спиною почулось важке дихання. Я обернувся й побачив… Катюшу.

– А? – спитав він.

– Та ось хлопчині помогти треба, – сказав один із байкерів, який досі мовчав. – На вигляд він нормальний. Та й історія його мені не до смаку. Так робити не можна. Коротше, послухай його й поможи. А він тобі віддячить.

Я стояв, як обісраний, не знаючи, що його робити. І в цей момент Катюша глянув на мене:

– Утко?.. Ти? Привіт! Як справи?

– Та вже краще, дякую, – я дививсь йому прямо в очі. У мене було непереборне бажання дати йому в морду. Та цим я міг тільки травмувати собі руку.

– Це в тебе щось сталося? Чого ж одразу до мене не звернувся? – холодно спитав Катюша.

– Та його один бик стукнув на замовлення, – утрутився в нашу розмову бородатий. – Треба б помститися тому недоноску.

– Я так розумію, що бик – це я, – з тим самим холодком у голосі сказав Катюша, дивлячися на мене.

– Ну, типу, так, – підтвердив я, навіть не підозрюючи, що буде далі й чим ця ситуація може обернутися для мене.

– Тоді тобі треба набити морду собі, – звертаючися до «бика», заявив довгобородий і голосно зареготав.

– Та це неважко.

Із цими словами Катюша вихопив у мене недопиту пляшку віскі й розтрощив її собі об голову. Я завмер. Байкери похитали головами, мовляв, таки справжній чоловік. Катюша загнав мене в глухий кут. Виходить, що саме так він вибачився й саме так він помстився моєму кривдникові, себто собі.

– «Поляну», старий? – звернувсь я до Катюші.

– А виставляєшся? – спитав він.

– Ну, як домовились.

Того вечора ми з ним добряче посиділи й увесь час, поки сиділи, згадували дитинство. Катюша нагадав мені, як я колись зняв із дерева його кошеня. І він це запам’ятав і пообіцяв собі мені віддячити. Ось така от вдячність у биків – розбити пляшку об голову. До речі, про голову. Наступного ранку я її зовсім не відчував. Там був справжнісінький вакуум, який розвіявся аж після обіду. Катюшу після цієї історії я більше не бачив і нічого про нього не чув.

Думаю, усі лишились задоволені. Навіть Шалапут, який, напевно, викрутився, бо крутитися як гівно в ополонці – це його стихія, його стиль життя. Більше того – це і є його життя, яке він після нашої справи вирішив продовжити в сусідній країні – країні ведмедів, циган, балалайок і добрих та чемних людей.

40

Після від’їзду Льохи-Шалапута я вирішив трохи відлежатися, відсидітись і знову віднайти спокій розміреного життя. Життя, де ти спочатку думаєш, а вже потім робиш. Так чи інакше, я згадував Марію й переконував себе в тому, що все, що відбувається в цьому світі – на краще. Минали дні, тижні, місяці. Я працював не покладаючи рук, у моєму випадку – голови.

Доля продовжувала зі мною жартувати. Харківські менти так і не давали мені спокою. У мене з’явилося відчуття, що хтось із них колись поставив на мені клеймо «завжди є, що знайти». І всі вони те клеймо бачили неозброєним оком. Через раз мене зупиняли в підземці, через два – на вулиці…

Життя мчало, наче транзитний потяг. Я сам мав вирішувати, де мені зіскакувати, а де чіплятись знову. Так, самотужки робивши собі зупинки, я опинився одного разу зі своїм добрим другом М. у барі на Сумській. Час від часу ми сюди заходили. І раптом я відчув на собі погляд