Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха
Незважаючи ні на що, за кілька годин, уже сьогодні вночі, він міг опинитися на волі. Довгою вона стане, короткою — тут, серед холодних похмурих мурованих стін, це зовсім не мало значення.
У Полтави зараз не лишилося нічого, крім власного життя. Тобто хлопець не міг собі сказати: за можливість вийти на волю й побути там бодай короткий час готовий віддати все, що завгодно. Але така можливість з’явилася. Заради цього Полтава погодився ризикнути життям ще навіть до того, як почув від несподіваного рятівника подробиці плану втечі.
На перший погляд — неймовірного, складного, ніби вичитаного в авантюрному романі. Їх Полтава ще юнаком полюбляв гортати на дозвіллі. Аж поки не зрозумів, що набагато мудрішими людьми писані набагато серйозніші та важливіші речі, ніж вигадка про втечу із замку Іф того, хто потім знайшов скарби та став називатися графом Монте-Крісто. До слова, хлопець не був певен, що однорічник Тимофій читав цю чи подібні книжки. Та Господь із ними, вигаданими панами для забави історіями: план, придуманий тюремником, виглядав нереально. Насправді ж мав усі шанси бути втіленим у життя, якщо діяти правильно й обережно.
Ну і, звісно, з поміччю Божою…
…Коли верталися назад з прогулянки, наглядач не промовив більше ні слова. Щойно зачинилися двері камери, час для Полтави потягнувся, здається, навіть повільніше, ніж рухався равлик. У маленькій одиночці хлопець не міг знайти собі місця. То лягав і витягувався, заплющивши очі, то знову підскакував, ходив від стіни до стіни, зупинявся, легенько стукав у неї кулаком — і знову повертався назад, на нари. Денне світло в маленькому ґратчастому віконечку згасло досить швидко, як того вимагала пора року. І щойно стало зовсім темно, для Полтави настали найтяжчі години: адже ранні осінні сутінки він уже приймав за омріяну ніч, тож йому вартувало чималих, титанічних зусиль, аби не зірватися й не покликати тюремника, нагадати: пора, пора, земляче, друже Тимофію, Тимку, пора, досить уже чекати.
Мабуть, задрімати вдалося від перенапруження нервів. Просто приліг черговий раз на остогидлі нари, заплющив очі й не помітив, як занурився в неспокійний сон. Скільки так лежав — потім значення не мало. Бо виринув одразу, щойно почув, як повертається кілька разів ключ у замку.
Різким порухом Полтава підвівся, сів, труснув головою, проганяючи рештки несподіваного сну, котрий усе ж таки додав йому сили. Двері прочинилися, але тюремник не зайшов — ззовні в камеру щось кинули, воно м’яко, майже нечутно впало на підлогу.
Клумак.
Солдатські чоботи, без онуч, лялькою обгорнені в штани та білу спідню сорочку. Хутко скинувши свій одяг, Полтава натягнув штани й перевзув черевики. Жорстка кирза почала терти босі ноги відразу, і хлопець уявив собі пухирі, котрі з’являться дуже скоро й почнуть сильно сковувати рухи. Та думку цю відкинув одразу, бігти звідси геть готовий був навіть із пухирями та ранами. Далі натягнув спіднє, подумав — і заправив у штани.
Все.
Не уявляючи собі, що і як робити далі, Полтава тихцем, навшпиньки, наблизився до важких дверей камери.
Торкнув рукою.
Не зачинено.
Голосно видихнувши й відразу злякавшись, що наробить цим багато шуму, Полтава штовхнув їх сильніше. Його знову охопив переляк. Цього разу через думку: вони ж риплять! Та нічого не рипнуло. Принаймні, не так голосно, як того боявся хлопець. Широко не прочиняв, досить невеличкої щілини, аби вислизнути. Та в останній момент Полтава завмер, зупинився, повернувся назад, підхопив свій старий одяг та черевики й отак, тримаючи в оберемку, нарешті вибрався в коридор.
Тут стояла тиша. Наглядач Тимофій примостився біля стіни навпроти, і в не надто яскравому освітленні Полтава побачив щире здивування на його обличчі. Нічого не сказав, лише показав рукою на оберемок старого одягу.
— Кудись треба подіти, — тихо пояснив хлопець. — Хай думають, як удалося…
— Нічого ще не вдалося, — так само неголосно буркнув Тимофій. — Подумав, як ти з цим барахлом у караулку зайдеш?
— Там же спатимуть усі… Сам казав…
— «Казав, казав», — передражнив його тюремник. — Чорт із тобою. Дурень усе одно. І я дурний, зв’язався з тобою. Але хай так. Може, й діло говориш. Неси, там нужник буде, викинеш туди, в дірку. Ходу, Волоху.
Полтава рушив за Тимофієм, та по дорозі наглядач усе одно пропустив хлопця перед собою. І виглядало так, ніби арештанта знову ведуть під конвоєм. Так, мовчки, дісталися караульного приміщення.
Починало ставати небезпечніше.
Зайшовши усередину, Полтава ледь стримав кашель — караулка видалася йому прокуреною від стелі до підлоги, і кімнату цю ніколи й ніхто вже не провітрить. Як тут спали солдати, чому не зважали на жорстке повітря, що дерло горло та їло очі, Полтава не розумів. Зате усвідомив головне: на його з Тимофієм появу мало хто звернув увагу. Ті, хто змінився, вже спали або засинали, ворочаючись на лежаках. Інші збиралися заступати на службу, клопоту й без сторонніх вистачало.
До вмивальні Тимофій свого підопічного майже заштовхнув, і той одразу помітив, що звідси можна пройти до сортиру. Аби швидше позбутися підозрілого з усіх поглядів клумака, Полтава пройшов туди, де сморід лайна та сечі густо замішався на запаху хлорки, якою старанно промили підлогу. Поспішно, аж надто квапливо викинув свій цивільний одяг, останніми пішли черевики, досить цілі й навіть нові, куплені лише кілька місяців тому за гроші Оксани. Тут же згадав, як не хотів брати, говорив: соромно, відбивався від подарунка і зрештою погодився прийняти ніби як у борг. Цілком серйозно виношуючи намір повернути сестрі з часом гроші.
Не стій! Ходу, Волоху!
Як і обіцяв Тимофій, солдатську сорочку Полтава знайшов на гачку в умивальні. Швидко натягнув, підперезався ременем, картину довершив кашкет. Як і все, що приніс тюремник, виявилося не по зросту. Чоботи на розмір більші, штани теж мішком висіли, пузирячись на колінах, гімнастерка й особливо кашкет, що краями опускався до самих вух, довершили образ типового аніки-воїна. Або дезертира.
Хоча він дезертир і є. Усякий утікач — дезертир.
Повернувшись назад у караулку, Полтава вже застав там лише тихе сонне царство. Хропла вся зміна. Причому кожен уві сні немов змагався з іншими в силі храпу. А один, дядько з пишними вусами, ще й прицмокував губами, немов теля: хр-рр-цмок-цмок-цмок — хр-рр-цмок-цмок-цмок — хр-рр-цмок-цмок-цмок. Полтава, намагаючись несильно грюкати чобітьми, перетнув густу та якусь живу, відчутну задуху караульного приміщення, на ходу підхопивши першу-ліпшу шинель. Верхнього одягу тюремник своїм планом чомусь не передбачив, але без цього виходити в листопадову ніч утікач не міг.
Солдат без шинелі
