Аеропорт - Артур Хейлі

«Ти, жирний макаронний даґо102 … Ти чьо не на свому боці воюєш, італьяшка сраний?.. Певно, тішишся, коли вони топлять наші літаки, правда, даґо-недоросток?» — та інші «приємності». Патроні бачив, яка в цьому вигода — той намагався його рознервувати, — й ігнорував ці слова, поки О’Гейл не завдав два блискавичні удари десь у пах, яких рефері, що кружляв позаду, не помітив.

Суміш образ, заборонених ударів та нестерпного болю призвели до гніву, на який і розраховував опонент Пат­роні. От тільки він не розраховував, що Джо Патроні може так різко, грубо і майже безжально напасти. В ре­зультаті — нокаут, і суперник Патроні, О’Гейл, мертвий лежить на рингу.

Патроні виправдали. Хоча рефері не помітив низьких ударів, люди з публіки зробили це за нього. Навіть не беручи це до уваги, Патроні зробив саме те, чого від нього очікували, — бився максимально вправно й сильно. Тільки він знав, що на кілька секунд оскаженів, нетямився з люті. Пізніше, на самоті, усвідомив: навіть якби знав, що О’Гейл помре, все одно не спинився б.

Після того випадку Патроні не покинув спорту, не «повісив рукавички на цвяшок назавжди», як зазвичай бувало у вигаданих сюжетах. Він продовжив битися, на рингу використовуючи свої фізичні ресурси на повну, не відступаючи, але випробовуючи здатність контролювати себе, щоб не перетинати тонку межу між розважливістю та бездумною жорстокістю. І йому вдалося, він це достоту знав, бо інколи відчував перевірку гнівом, коли розум боровся з дикою твариною всередині — та перемагав. І лише після цього Джо Патроні покинув бокс до кінця життя.

Та контроль гніву не означав, що цю емоцію він вирішив зовсім відкинути. Коли лейтенант поліції вийшов з кадру, Патроні накинувся на нього.

— Ви щойно заблокували цю дорогу ще на двадцять хвилин. Десять хвилин я розставляв машини саме так, як вони мають стояти, і ще десять хвилин піде на те, щоб повернути все назад.

Під час цієї репліки над головами прогудів реактивний літак — нагадування про причину поспіху Джо Патроні.

— А тепер послухайте мене, містере. — Обличчя лейтенанта залилося ще ряснішим рум’янцем, ніж було до того, від холоду й вітру. — Мусите зрозуміти, що тут я всім заправляю. Ми раді будь-якій допомозі, включно з вашою. Але рішення тут приймаю я.

— То прийміть зараз же!

— Я робитиму те, що…

— Ні! Це ви мене послухайте.

Очі Джо Патроні горіли, незважаючи на поліцейського, що височів перед ним. Щось у законсервованому гніві начальника служби техобслуговування та його владному тоні змусило лейтенанта завагатися.

— У нашому аеропорту аварійна ситуація. Я вже пояснив, що там і чому я там потрібен. — Патроні задля наголосу махнув запаленою сигарою. — Можливо, в інших людей також є підстави чимдуж забиратися звідси, але тут і моєї достатньо. У мене в машині є телефон. Я можу дзенькнути своєму начальству, і не встигнете ви й оком кліпнути, як хтось зв’яжеться з вами по рації та спитає, якого милого ви тут для телека викабелюєтеся, замість того щоб виконувати свою роботу. Йдіть та приймайте рішення, якщо кажете, що це ваша робота. Мені дзвонити чи ми рухаємось?

Лейтенант люто блимав очима на Джо Патроні. На позір, поліцейський, здавалося, був готовий і сам випустити гнів, але вирішив, що не варто. Він обернувся своєю тушею до операторської команди.

— Забирайтеся звідси до дідькової матері! Вже й так тут засиділися.

Один з телевізійників крикнув через плече:

— Ще кілька хвилин, шефе.

За два широкі кроки лейтенант опинився поруч нього.

— Ти оглух, чи що? Зараз же!

Поліцейський нахилився, з його обличчя ще не зійшов лютий вираз після розмови з Патроні, й телевізійник аж підскочив.

— Гаразд-гаразд. — Він поспішно махнув іншим, і світло портативної камери згасло.

— Поверніть ті два евакуатори так, як вони стояли. — Лейтенант почав роздавати накази поліцейським, які швидко кинулись їх виконувати. Він повернувся до Джо Патроні та вказав на перевернуту вантажівку; стало зрозуміло, він розважив, що Патроні набагато більше користі принесе в ролі союзника, ніж ворога. — Містере, ви досі думаєте, що нам варто тягнути цю вантажівку? Ми точно не поставимо її на колеса?

— Тільки якщо хочете, щоб тут ніхто до світанку з місця не зрушив. Вам тоді доведеться спочатку розвантажити причіп, а коли розвантажите…

— Та знаю я, знаю! Забудьте! Зараз будемо пхати й тягнути, а про збитки подумаємо пізніше. — Лейтенант вказав на чергу автомобілів. — Якщо хочете одразу ж поїхати, раджу вам вивести машину з ряду та під’їхати вперед. Вам не потрібен супровід до аеропорту?

Патроні вдячно кивнув.

— Дякую.

Через десять хвилин останній буксирний гак було прикріплено. Важкі ланцюги з одного евакуатора почепили навколо мостів перекинутої вантажівки; міцний кабель приєднував ланцюги до коловорота евакуатора. Друга машина була зв’язана з перекинутим причепом. Третій евакуатор стояв позаду, готовий пхати.

Водій вантажівки, яка, хоча й перекинулася, постраждала лише частково, простогнав, коли побачив, що від­бувається.

— Мій бос не зрадіє від того! Вона ж майже нова. А ви її навпіл зламаєте.

— Якщо зламаємо, — відповів йому молодий поліцейський, — то закінчимо те, що ви почали.

— Ну, а вас що обходить? Вам же нічого, а я без доброї роботи зостався, —