Чума - Альбер Камю
– До речі, сьогодні вранці пан Отон говорив зі мною про вас,- раптом додав Ріє, коли Рамбер з ним прощався. – Спитав, чи я вас знаю. «А якщо знаєте,- сказав він мені,- то порадьте йому не вештатися серед контрабандистської шатії-братії. Його засікли».
– Що все це означає?
– Це означає, що вам треба поквапитися.
– Дякую,- сказав Рамбер, потискуючи лікареві руку.
Уже з порога він раптом обернувся. Ріє відзначив нишком,
що вперше від початку чуми Рамбер усміхається.
– А чому б вам не перешкодити моєму від'їзду? Ви ж маєте таку змогу.
Ріє характерним своїм порухом похитав головою і сказав, що це справа його, Рамбера, що він, Рамбер, вибрав щастя, і що він, Ріє, власне, не має жодного вагомого доказу проти такого вибору. В таких справах він почуває себе нездатним вирішувати, що добре, а що зле.
– Чому ж ви тоді радите мені поквапитися?
Тут усміхнувся Ріє:
– Можливо, тому, що й мені теж хочеться зробити щось для щастя.
Назавтра вони вже не поверталися до цієї теми, хоча працювали разом. Наступного тижня Рамбер нарешті оселився в іспанському будиночку. Йому постелили в загальній кімнаті. А що хлопці не приходили додому обідати і Рамбера просили не виходити без нагальної потреби, то він цілі дні сидів сам або гомонів із старою іспанкою, матір'ю Марселя та Луї. Ця худенька бабуся, вся в чорному, зі смаглявим зморшкуватим обличчям під білими як сніг, до блиску вимитими сивими косами, була напрочуд діяльна й рухлива.
Вона звичайно мовчала, і, тільки коли дивилася на Рамбера, в очах її розквітав усміх.
Іноді вона запитувала його, чи не боїться він принести заразу дружині, а Рамбер відповідав, що є, звісно, деякий ризик, але він не такий уже великий, а якщо йому залишатися в місті, вони, чого доброго, взагалі ніколи не побачаться.
– А вона мила? – посміхаючись, спитала стара.
– Дуже.
– Гарненька?
– По-моєму, так.
– Ага, значить, тому,- мовила стара.
Рамбер замислився. Звичайно і тому, але неможливо ж, щоб тільки тому.
– Ви в Господа Бога віруєте? – спитала стара, вона щоранку ходила справно до церкви.
Рамбер признався, що не вірує, і стара додала, що й тому теж.
– Тоді ви маєте рацію, їдьте до неї. Інакше, що ж вам залишається?
Цілі дні Рамбер тинявся серед голих стін, вибілених вапном. Торкав знічев'я прибиті до стіни віяла або ж рахував помпони на вовняному килимку, що застеляв стіл. Увечері поверталися хлопці. Балакучістю вони не відрізнялися, казали тільки, що ще не час. Після обіду Марсель бренькав на гітарі, і всі пили ганусівку. Здавалося, Рамбер весь час про щось думав.
В середу Марсель, повернувшись, сказав: «Завтра опівночі. Будь напоготові». Один із двох постових, що чергували з ними, захворів чумою, а другого, котрий мешкав з заслаблим в одній кімнаті, забрали на карантин. Отже, десь два-три дні Марсель і Луї чергуватимуть самі. Сьогодні вночі вони зроблять останні приготування. Певне, завтра найзручніше. Рамбер подякував. «Раді?» – спитала стара. Він сказав, так, радий, але сам думав про інше.
Назавтра з низько навислого неба лилася задушлива й волога спека. Відомості про чуму були невтішні. Тільки одна стара іспанка не втрачала ясності духу. «Нагрішили ми,- казала вона. – Чого ж тут дивуватися». Рамбер за прикладом Марселя й Луї скинув сорочку. Але це не допомагало, між лопатками і голими грудьми цівками стікав піт. У напівмороці кімнати з щільно зачиненими віконницями їхні голі торси здавалися брунатними, ніби відлакованими. Рамбер мовчки снував по кімнаті. Нараз о четвертій пополудні він одягся і заявив, що йде.
– Тільки дивись – рівно опівночі,- сказав Марсель. – Усе вже готове.
Рамбер подався до Ріє. Лікарева мати сказала Рамберові, що той у лазареті в горішньому місті. Перед лазаретом біля сторожки все ще тупцяла юрма. «Ану, проходь»,- погукував вирлуватий сержант. Люди проходили, але, описавши коло, верталися назад. «Нема чого тут чекати!» – кричав сержант у пропітнілій куртці. Такої ж думки дотримувалась і юрба, але все ж таки не розходилася, незважаючи на страшенну спеку. Рамбер показав сержантові перепустку, і той послав його до кабінету Тарру. До кабінету потрапляли просто з подвір'я. Рамбер зіткнувся з отцем Панлю, який саме виходив од лікаря.
У тісній брудній кімнатці з побіленими стінами, пропахлій аптекою і вогкою білизною, сидів за чорним дерев'яним столом Тарру; він закасав рукави сорочки й витирав пожмаканим носовичком піт, що спливав у заглибини на згині ліктя.
– Ще тут? – здивувався він.
– Так. Мені хотілося б поговорити з Ріє.
– Він у палаті. Але якщо справу можна залагодити без нього, краще його не чіпати.
– Чому?
– Він ледве на ногах стоїть. Я намагаюся позбавити його зайвих клопотів.
Рамбер глянув на Тарру. Він також схуд. В очах, у рисах обличчя читалася втома. Його широкі міцні плечі згорбилися. У двері постукали, і ввійшов санітар у білій масці. Він поклав на письмовий стіл перед Тарру пачку карток, сказав тільки: «Шість» глухим через марлеву пов'язку голосом і пішов собі. Тарру звів очі на журналіста й показав йому на картки, що їх віялом тримав у руці.
– Гарненькі картки, га? Та ні, я жартую – це померлі. Їх не стало вночі.
Лоб його прорізала зморшка. Він поскладав картки в пачку.
– Єдине, що нам лишилося,- це звітність. Тарру підвівся, спираючись долонями на стільницю.
– Скоро їдете?
– Сьогодні, опівночі.
Тарру сказав, що він щиро з того радий і що Рамберові треба бути обережнішим.
– Ви це щиро?
Тарру знизав плечима:
– У моєму віці мимоволі доводиться бути щирим. Брехати надто втомливо.
– Тарру,- мовив журналіст,- мені хотілося б побачитися з лікарем. Даруйте мені, будь ласка.
– Знаю, знаю. Він людяніший за мене. Ну ходімо.
– Та ні, не тому,- через силу сказав Рамбер. І затнувся.
Тарру глянув на нього і раптом осміхнувсь.
Рушили вузеньким коридорчиком, стіни якого були пофарбовані в ясно-зелений колір, і тому здавалося, ніби вони йдуть по дну акваріума. Біля подвійних засклених дверей, за якими безглуздо метушилися якісь тіні, Тарру завернув і завів Рамбера до маленької кімнатки, суціль заставленої стінними шафами. Він відчинив
