Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Надало ж мені піти до цього пацюка (прізвисько офіцера), — розтираючи собі обома руками лоба та обличчя, казав він. — Можеш собі уявити, жодної карти, жодної, жодної карти не дав.

Денисов узяв подану йому закурену люльку, стиснув у кулаку і, розсипаючи вогонь, ударив нею по підлозі, продовжуючи вигукувати:

— Семпель дасть, пароль б'є; семпель дасть, пароль б'є.

Він розсипав вогонь, розбив люльку й кинув її. Потім помовчав і раптом своїми блискучими чорними очима весело глянув на Ростова.

— Хоч би жінки були. А то тут, крім пити, робити нічого.

Хоч би скоріше бої…

— Гей, хто там? — обернувся він до дверей, почувши, як зупинилися кроки товстих чобіт з бряжчанням острог і хтось шанобливо покашляв.

— Вахмістр! — сказав Лаврушка.

Денисов скривився ще дужче.

— Кепсько, — промовив він, кидаючи гаманця з декількома золотими. — Ростов, полічи, голубчику, скільки там залишилось, та ткни під подушку, — сказав він і вийшов до вахмістра.

Ростов узяв гроші і, машинально, відкладаючи й рівняючи купками старі й нові золоті, почав лічити їх.

— А! Телянін! Здоров! Обчухрали мене вчора, — почувся голос Денисова з другої кімнати.

— У кого? В Викова, у пацюка?.. Я знав, — сказав другий, тоненький голос, і відразу по цьому до кімнати ввійшов поручик Телянін, маленький офіцер того ж ескадрону.

Ростов кинув під подушку гаманця й потиснув простягнуту йому маленьку вогку руку. Телянін перед походом був за щось переведений з гвардії. Він тримав себе в полку дуже добре; але його не любили, і особливо Ростов — він не міг ні перебороти, ні приховувати своєї безпричинної відрази до цього офіцера.

— Ну, що, молодий кавалеристе, як вам мій Грачик служить? — спитав він. (Грачик був верховий кінь, під'їздок, якого Телянін продав Ростову).

Поручик ніколи не дивився в очі людині, з якою розмовляв; очі його увесь час перебігали з однієї речі на другу.

— Я бачив, ви ось недавно проїхали…

— Та нічого, кінь добрий, — відповів Ростов, незважаючи на те, що ця коняка, куплена за сімсот карбованців, не варта була й половини цієї ціни — Припадати почав на ліву передню, — додав він.

— Тріснув копит! Це нічого. Я вас навчу, покажу, яку заклепку накласти.

— Справді, покажіть, будь ласка, — сказав Ростов.

— Покажу, покажу, це не секрет. А за коня будете дякувати.

— То я звелю привести коня, — сказав Ростов, бажаючи позбутися Теляніна, і вийшов, щоб наказати привести коня.

У сінях Денисов, з люлькою, скорчившись на порозі, сидів перед вахмістром, який щось доповідав. Побачивши Ростова, Денисов скривився і, показуючи через плече великим пальцем у кімнату, де сидів Телянін, здригнувся від огиди.

— Ох, не люблю молодця, — сказав він, незважаючи на присутність вахмістра.

Ростов знизав плечима, неначе кажучи: «І я теж, та що ж будеш робити!» і, розпорядившись, повернувся до Теляніна.

Телянін сидів усе в тій самій лінивій позі, в якій залишив його Ростов, потираючи маленькі білі руки.

«Бувають же такі огидні обличчя», — подумав Ростов, входячи до кімнати.

— Ну що, сказали привести коня? — спитав Телянін, встаючи й недбало оглядаючись.

— Сказав.

— Та ходімте самі. Я ж зайшов лише спитати Денисова про вчорашній наказ. Одержали, Денисов?

— Ні ще. А ви куди?

— Ось хочу молодика навчити, як кувати коня, — сказав Телянін.

Вони вийшли на ганок і до конюшні. Поручик показав, як робити заклепку, і пішов до себе.

Коли Ростов повернувся, на столі стояла пляшка з горілкою і лежала ковбаса. Денисов сидів перед столом і тріскотів пером по паперу. Він похмуро подивився в обличчя Ростову.

— Їй пишу, — сказав він.

Він сперся ліктями на стіл з пером у руці і, очевидно зрадівши з нагоди швидше сказати словом усе, що він хотів написати, — висловлював свого листа Ростову.

— Бач, друже мій, — сказав він, — ми спимо, поки не любимо. Ми діти праху… а полюбимо — і ти бог, ти чистий, як у перший день творіння… Це ще хто? Гони його к чорту. Нема коли! — крикнув він на Лаврушку, який, анітрохи не боячись, підійшов до нього.

— Та хто ж може бути? Самі веліли. Вахмістр за грішми прийшов.

Денисов скривився, хотів щось крикнути і замовк.

— Погана справа, — промовив він сам до себе. — Скільки там грошей у гаманці залишилось? — спитав він Ростова.

— Сім нових і три старих.

— Ох, поганої Ну, чого стоїш, опудало, пошли вахмістра! — крикнув Денисов на Лаврушку.

— Будь ласка, Денисов, візьми в мене грошей, адже в мене €, — сказав Ростов, червоніючи.

— Не люблю в своїх позичати, не люблю, — пробурмотів Денисов.

— А якщо ти в мене не візьмеш грошей по-товариському, ти мене образиш. Далебі, в мене є, — повторював Ростов.

— Та ні-бо.

І Денисов підійшов до ліжка, щоб дістати з-під подушки гаманця.

— Ти куди поклав, Ростов?

— Під нижню подушку.

— Та нема.

Денисов скинув обидві подушки на підлогу. Гаманця не було.

— От диво!

— Стривай, чи не стягнув ти? — сказав Ростов, по одній підіймаючи подушки й витрушуючи їх.

Він зняв і стріпнув ковдру. Гаманця не було.

— Часом чи не забув я? Ні, я ще подумав, що ти наче скарб під голову кладеш, — сказав Ростов. — Я тут поклав гаманця. Де він? — звернувся він до Лаврушки.

— Я не входив. Де поклали, там і повинен бути.

— Та нема.

— Ви все так, кинете куди та й забудете. В кишенях он подивіться.

— Ні, якби я не подумав про скарб, — сказав Ростов, — а то я пам'ятаю, що поклав.

Лаврушка перекопав усю постіль, заглянув під ліжко, під стіл, перерив усю кімнату й зупинився серед кімнати. Денисов мовчки стежив за Лаврушковими рухами і, коли Лаврушка здивовано розвів руками, кажучи, що ніде нема, він оглянувся на Ростова.

— Ростов, ти не пуст…

Ростов, відчувши на собі погляд Денисова, звів очі і в ту ж мить опустив їх. Уся кров його, бувши досі спертою десь нижче горла, ринула йому в обличчя й очі. Він не міг перевести духу.

— І в кімнаті ж нікого не було, опріч поручика та вас самих. Тут де-небудь, — сказав Лаврушка.

— Ну, ти, дідькова личино, ворушись, шукай, — раптом загримав Денисов, побагровівши і з погрозливим жестом кидаючись на лакея. — Щоб був гаманець, а то засічу. Всіх засічу!

Ростов, обминаючи поглядом Денисова, став застібати куртку, підстебнув шаблю і надів кашкета.

— Я тобі кажу, щоб був гаманець, — кричав Денисов, трясучи за плечі денщика і штовхаючи його об стіну.

— Денисов, облиш його; я знаю, хто взяв, — сказав Ростов, підходячи до дверей і не зводячи очей.