Неболови - Юлія Ілюха

— А ця мала часто приходить? — Ліда затягується і далі спостерігає за дівчинкою, яка видає солодощі хлопчакам.

— Щодня, — каже худий. — Як часи.

Докуривши, вона йде до дітей, які вже шарудять обгортками.

— Як тебе звати, кирпа? — присідає навпочіпки і торкається носика малої.

— Ліда, — плямкаючи, відповідає та.

— Ой, і мене Ліда!

— Ти велика, — констатує дівчинка липкими губами. — А я ні.

— Це точно, — погоджується Ліда-велика. — А де твої батьки?

— Мама там, — мала показує пальцем за блокпост, туди, де тил. — А папа там, — палець тицяє на сепарську територію. — А ти ще приїдеш? Від тебе пахне духами, — уважно розглядає Лідине обличчя, торкається рукою волосся.

— Приїду, якщо ти чекатимеш.

— Привези мені Барбі, — просить. — Мою Барбі собаки чужі погризли.

Обіймає дитину за худенькі плеченята, цілує в тім’ячко.

— Привезу, сонечко, обіцяю.

Мала довірливо тулиться до камуфляжу «Актриси».

…Ліда прокинулася від оглушливої тиші. Обстріл закінчився. Тут усі звикли засинати під звуки канонади, а коли вона затихала, мучилися безсонням, напружено чекаючи якогось підступу. Дзвінка тиша лякала. Ліда вилізла зі спальника, попила з фляги води з присмаком металу. Виглянула у вибите вікно будинку, який слугував їм тимчасовою домівкою. Хтозна, чи живі його справжні хазяї.

У дворі хлопці кип’ятили в казанку воду над вогнищем. До неї долинали уривки фраз і сміх:

— А вона така: не буду жити з твоєю матушкою, і все…

— Куплю собі велосипед, як вернусь, їй-богу, навчуся їздити…

— Та всі цілі, один трьохсотий подряпаний…

Після обіду Ліда дізналася, що їхатимуть через той самий блокпост. Дістала з рюкзака гостинці, переклала їх у маленьку картонну коробку, у якій волонтери привозили ліки. Уже уявляла, як засяє від захвату обличчя малої, коли вона побачить подарунки. Як буде роздивлятися ляльку, розчісуватиме їй волосся, хвалитиметься хлопцям.

Дорогою тримала коробку на колінах, не хотіла ховати далеко. Нарешті блокпост. Уже немає тут розслаблених вайлуватих хлопців, замість них — чорні й напружені. Не видно й дітей. Ліда пригощає бійців сигаретами, щоб трохи розрядити обстановку. Куриво беруть, проте на контакт ідуть неохоче. Вона не здається, складає губи у фірмову усмішку.

— А раніш тут у вас багато дітей бігало… — протягує, чекаючи, що хтось із хлопців відгукнеться.

— Бігало, — похмуро погоджується один, решта мовчки курять.

— А тепер що — відвадили? — не здається Ліда. Їй кортить віддати подарунок малій.

— А тепер, подруго, по шапках нам настукали, — найговіркіший боєць докурює і спльовує на мокру землю. Починається дощ.

— За що? — не розуміє.

— Дівча тут одне тинялось, як оказалось, папаша її якась шишка в де-не-ер. Приїхав малу забирати, сука… Три трьохсотих у нас було, один тяжолий. Вижив, слава Богу. Проїжджайте вже, — з-під каски зиркнув на Ліду чоловік.

Забувши викинути недопалок, вона бреде до машини, у яку завантажились її хлопці. Раптом озирається — і питає говіркого:

— А у вас діти є?

— Нема, — розгублено відповідає той.

Хтось із бійців кидає:

— А шо, є пропозиції? Можем зробить! — Вони голосно регочуть.

— І в мене нема… Але будуть. Двоє, хлопчик і дів­чинка. Неодмінно будуть… — шепоче, але її вже не чують. Збуджено розмахують руками, сиплять їй услід солоними солдатськими жартами.

Ліда дивиться, як за вікном авто пролітає мокрий, скалічений війною Донбас. Сонце на заході запалило небо жовто-гарячою пожежею. Буде новий день, буде й життя.

Слухаю (італ.).

Що? <...> Не розумію! Хто ви? (італ.)

Аватарами в зоні АТО називають військо­вих-алкоголіків.

Артилерія. (Прим. ред.)