Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
Юліян склонився, а вона, подаючи руку старшій сестрі, з блискучими очима майже вибігла з кімнати. Молодий чоловік пішов кілька кроків за нею, вернув і, станувши перед входовими скляними дверми робітні, дивився через кілька хвиль мовчки за нею. Опісля вернувся на своє місце й забрався наново до своєї книжки. Раз підвів голову й поглянув на сестру. Їх погляди стрінулися. Він, мов схоплений на лихім вчинку, хутко сховав очі, похиливши голову вниз. Зоня, піднявши брови вгору, як чинив це батько й Юліян, сказала: «Отже, така Ева Захарій… вона…?»
«Вона, Зоню».
«Поки що несміла дівчина, а все-таки за с в о є смілива, не гарна, а гарна».
«В тім-то й річ».
Відтак настала мовчанка. Він понурився в науку, й в хаті лиш чутно було тикання ріжних годинників. Але він був звик до того, воно йому не мішало.
Згодом увійшла Оксана й покликала обох до чаю.
*
Коли вечором брат з сестрою вернули по «Примарах», застали матір і обох сестер похиленими над шитвом. Оксана кинулась меж них. «Ах, мамо, мамочко, — кликнула з захопленням. — Що це за штука. Яка потрясаюча й захоплююча. Яка я тобі вдячна, братику, що ти забрав мене й я се бачила. Я ніколи її не забуду… Побачиш».
«Доки не побачиш другу таку саму, а може, ще й сильнішу, — відповів брат і, усміхаючись, сів біля Марії та обняв її рукою за шию. — Чи довго будеш отак між нами?»
Вона звернула до нього личко й погрозила пальцем.
«Хто тому винен? — відповіла. — Чи до мене приносив Захарко з Покутівки листи, пакунки, овочі і т. і. Та й гляди, щоб і тебе Покутівка не потягнула згодом».
«Подякуй панні Еві Захарій, Оксано, що бачила «Примари», якби не вона — ви б були сиділи обоє тут між нами».
«Не добре я кажу, Юліяне», — кликнула Зоня, натягнувши обі руки з голкою близько до лямпи, щоб наволікти свіжу нитку.
«Ага, Ева Захарій!» — обізвалася тут Оксана вдруге з захватом. — Я пізнала її і пані доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожда щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули «Примари» на Еву, Юліяне, ти завважав? Господи! Я думала, з нею станеться що-небудь. Ти бачив її очі? І все шукала ними тебе. Здається, всі її почування сього вечора зосередилися в її очах. А коли сказав в картині при кінці Освальд туманіючи «сонце… сонце», вона схилила голову вниз, притиснула хусточку до очей і захлипала. Вже й я ледве держалася в рівновазі з жалю — але так, як вона, піддалася вражінню… не знаю. А як ми виходили з кіна, вона ще спішно притиснула впослідне хустку до лиця й сказала до Др. Емі: — Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину? Ви знаєте… Що вона під тим думала? А та відповіла, що їй не треба ходити на такі роздражнюючі штуки й що не треба все так трагічно брати. А вона відповіла: чи не є таке наслідно обтяження щось с т р а ш н о г о.
«Страшне, як не страшне, але все має свої границі й не кождий має до того диспозицію. Ти не чув Юліяне?» — звернулася до брата Оксана.
«Чув щось… але я помітив, що Др. Емі спішила додому й тому повторив те саме, що навала п-ні Др. Емі».
«А вона відповіла, що, „ні“, що знов піде на „Примари“ й все буде ходити на подібне, аж доки не перейметься відразою до т р у н к і в, до крови. На що пані доктор сказала їй: „На здоров’я вам, Евко“, з чого Ева в своїм трагічнім настрою відразу розсміялася. Пізніше додала: „Я одна піду на медицину, абисте це знали всі. Всі, що до дного“. Мабуть, ми її вже не побачимо, Юліяне. Як гадаєш?»
«Відки я знаю? Казала, що сама зайде по годинник, але хто буде її в робітні бачити? Одна Зоня. Ти будеш у школі, а я не буду її вижидати». З тими словами він закурив папіроску. Надворі вітер притих і одна з сестер відчинила вікно. Ніч була гарна й спокійна й велика тиша панувала навкруги.
«А вона тобі симпатична?» — обізвалася Марія.
«Симпатична, чому ні», — відповів брат спокійно й відвернув лице, щоб випустити дим в противну сторону від питаючої.
«Ти нам так мало оповідав з твого побуту в Покутівці».
«Бо нічого й не переживав абсолютно. Зрештою, й не знаю, що б вас найбільше цікавило. Питайте. Більшість часу перебував я в Ґанґів і пожиття меж тими гарними, образованими людьми дало мені багато. Багато й перечитував я там, бо бібліотека їх чудова. Все найкраще й вибране. Так новітнє, як і давнє… не менше чудові й артистичні альбоми славних малярів ріжних націй, закуплені в подорожах ріжними членами тієї родини. І людей деяких цікавих і значних з великим знанням, що бували там гістьми, пізнав я».
«То все багацтво витворює, Юліяне», — сказала Зоня.
«Воно й справді не лише гарна, але добра річ бути маючим, — відповів він, — з тим я годжусь. Воно дає людям можливість пізнавати людей й найвищу культуру» — він урвав.
«А в парафії?» — спитала Оксана, що присіла вже до стола до сестер, з-поміж котрих висунулася мати, уклавши свою працю на призначене на те місце й, погладивши, то знов поцілувавши декотре з дітей на добраніч, віддалилася з-поміж них на відпочинок.
«А в парафії?»
«В парафії? — повторив Юліян, усміхнувшись, — мені там було деякими разами мов я знаходився в іншим світі. Наші попівські родини скільки вони нам щирости й доброго дають, ми це, може, навіть і не вміємо оцінить. Сам о. Захарій, то як я вже оповідав, справжній апостол народу, але з давен-давна, що йшов з Христом, куди б той і не ступав».
«Це він, Юліян…»
«А їмость, а Ева? Ти нам про Еву говори», — настоювала Оксана між тим, коли Марія усміхалася, а Зоня мовчала зповажнівши.
«Коли хочете, щоб я вам говорив про Еву, — сказав Юліян, — то я мушу й спімнути про той великий став, що знаходиться в Покутівці. Широкий, зелений, бо від лісу, що росте собі преспокійно його берегом, з місцями, як оповідають деякі люде, майже бездонними або знов із плоскими, що й не варт вступати в него. Вночі виблискує його тафля сріблом, а вдень відбиває небесний дзвін. То синій, то понурий він, який би собі там і не був. В зливах виступає з берегів і убирає
