Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Наваррському вже не хотілося самотності: він моргнув одній дівчині з напрочуд гарним станом, щоб вона раніш за нього зійшла сходами — чи скоріше драбиною — нагору. Але як уже рушив до тієї драбини сам, почув нагорі галас: якесь дебеленне бабисько, репетуючи басом, витягло з комірчини дівчину, що жалісно вищала, й волокло її вниз. А під драбиною стояв ще хтось і присвічував недопалком свічки. То був Агріппа д'Обіньє. Видно, це він і покликав дівчинину матір, зрадивши свого друга Анрі; та він нітрохи не соромився, навіть реготав. Анрі зразу вихопив шпагу.

— Виймай і ти! — крикнув він розлючено.

І що ж робить поет Агріппа? Виламує з драбини один щабель, буцімто замість зброї. А виламуючи, хитнув драбину, по якій спускалися дівчина з матір'ю: вони, заверещавши, летять униз, просто на голови обом юнакам, і збивають їх із ніг. Анрі вмить забуває про все, в нього лишилась одна думка: як виплутатись із цього клубка. А коли виплутався, то опинився сам серед глупої темряви. Що сталося з рештою? І де поділась драбина? Він ще й радий був, коли пощастило намацати двері й вибратись надвір. А ніч переспав під кущем, крізь який світили зорі.

Прокинувся він раннім погожим ранком. Було тринадцяте червня, і цього дня він не забув уже довіку. Над полем, виспівуючи, злітав у ще бліду небесну блакить жайворонок. Над головою в Анрі пахтів бузок, десь поблизу дзюрчав потічок, а крізь ряд тополь, що тріпотіли на вітерці листячком, видніло село. Ранкова прохолода навіяла йому безтурботний настрій, він швидкою, легкою ходою пройшовся попід тополями, ще й ще раз, аби лиш надихатись цим повітрям і потішитися. Потім усе ж таки згадав про листи, які хотів перечитати й обміркувати. Він зупинився, видобув їх і почав тасувати в руках, наче колоду карт. Навіщо їх перечитувати? Адже йому так чи так доведеться одружитися з гладухою Марго, з «вельможною пані», як її величала його сестричка. Щодо цього обидві королеви, Жанна й Катерина, вже погодились, а далі якось буде: або пан адмірал упорається зі старою отруйницею, або ж моя дружинонька зостанеться папісткою й попаде в пекло. «Це ще хтозна, — міркував він. — Я вже й сам не раз робився католиком, готовим до пекельного вогню. Може бути й так, але хто ж його знає. Я тільки за одне певен: моя мати, сувора гугенотка, ніколи не стала б тримати такого веселого двору, де жінки самі набиваються чоловікам. Адже вона так і пише, ці слова я пам'ятаю».

Отоді-то воно й сталось: він побачив перед собою матір, але зовсім не так, як звичайно бачать когось в уяві,— ні, незмірно виразніше побачив він обличчя королеви Жанни, побачив у якомусь просторі, але не в світанковому повітpi. В його душі спалахнуло багато яскравіше, жахливо різке світло, і в тому світлі він побачив матір уже як небіжчицю. Це було не те обличчя, що Анрі бачив наяву востаннє, коли від'їздив великий, оббитий шкірою ридван, а він стояв біля свого коня й дивився вслід. Щоки в неї були запалі, і всю її сповивали тіні, скорботні до болю в серці, мов туга за всім утраченим, — тіні, такі прозорі, ніби за ними було тільки марево. О великі очі, вже не горді, гнівні чи сповнені любові, як бували ви колись! Ви, мабуть, уже й не впізнаєте мене, — хоч вам відомо багато такого, чого ми тут іще не знаємо!

Син упав на порослому травою горбку, щойно такий безтурботний і враз на смерть переляканий — не тільки оцим новим материним обличчям, а й тим що вона вже снилась йому такою, тепер він пригадав. Було це, певно, чотири ночі тому; сидячи на горбку, він рахував ті ночі, думав, пройнятий тривогою, і перебирав у руках листи. Нараз, придивившись пильніше, Анрі помітив, що два з них хтось потай відкривав, ще перше ніж він зламав печатку. Чотири ночі тому? Печатку підрізано дуже вправно, майже непомітно, а потім ще накапано воску, щоб сховати сліди. Чого це вона чотири ночі тому… і чого сьогодні знов?

Останнє речення в останньому материному листі було таке: «Тепер, сину, збирайся й приїзди!» Він зрозумів усе: королева Жанна хотіла відтіснити від влади пані Катрін, а та прочитала її листа. «Моїй матусі загрожує смерть!» Раптом збагнувши це, він схопився й побіг між тополями до села.

— Д'Арманьяку! — закричав він, побачивши свого слугу раніше, ніж той його. — Д'Арманьяку, сідлати коней! Я не можу гаяти ні хвилини.

— Та що ви, пане мій! — наважився заперечити слуга. — Всі ще сплять на сіннику, і хліб ще не допікся.

Такі видимі факти звичайно враз заспокоювали Анрі. Він погодився:

— Та й правда, до Парижа ще п'ять днів дороги. Зараз я скупаюся в річці. Принеси мені чисту сорочку, Д'Арманьяку.

— А я саме сьогодні хотів їх випрати. Я думав, що ми тут перепочинемо день. — І дворянин-слуга моргнув своєму панові.— А надто через оту драбину, що впала вчора. Треба її полагодити й надолужити проґавлене.

— Негіднику! — вигукнув Анрі, щиро обурений. — Досить я вже валявся на соломі! — І різко наказав: — Поки я скупаюся, щоб усі коні були осідлані.— І побіг до річки, зриваючи з себе одежу.

Незабаром вони й справді вирушили; та ледве проїхали чверть години, як зустріли гінця, що мчав чвалом. Під'їхавши, гонець сплигнув з коня, заточився так, що довелось підтримати його ззаду, і прохрипів:

— З Парижа… за чотири дні замість п'яти.

Обличчя його було в білих і червоних плямах, він важко хекав, роззявивши рота, а ще дивовижніше — з його широко розплющених, безтямних очей котились великі сльози. Чути було, як вони крапають йому на колет, — така тиша враз настала круг нього.

Анрі простяг з коня руку, взяв поданий йому лист, але не став його розпечатувати, а опустив руку з листом, схилив голову і промовив у великій тиші розлогого степу, серед загубленої в ньому купки людей, — промовив ледь чутно:

— Моя матуся померла. Чотири дні тому.

Він сказав це сам собі,