Паперові міста - Джон Грін
— Спасибі.
— Та я не похвалити тебе хотів! Я ось про що: досить думати, що Бен стане таким, як ти, а йому досить думати, що ти станеш, як він, і охолоньте вже.
— Гаразд, — нарешті погодився я і подзвонив Бену. Новина про те, що у мене вдома Радар і можна погратися у відеоігри, відразу ж вилікувала його від похмілля.
— Ну, — сказав я, повісивши слухавку, — а Анжела як?
Радар засміявся.
— Чоловіче, вона класна. Реально класна. Спасибі, що запитав.
— Досі цнотливий?
— Я про таке не розпатякую. Але так і є. А, і ще сьогодні вранці у нас була перша сварка. Ми снідали в кав’ярні, і вона завела про те, які у нас круті Санта-Клауси. Мовляв, мої батьки — молодці, що збирають їх, бо дуже важливо, щоб люди не думали, ніби всі важливі постаті в нашій культурі, такі як Бог і Санта-Клаус, — білі. І, мовляв, чорний Санта підтримує всю афроамериканську громаду.
— Ну, я взагалі-то з нею згоден, — мовив я.
— Та воно так, думка хороша, але все це дурня. Мої батьки не підкреслюють, що Санта — чорний, вони, навпаки, намагаються скупити їх усіх і заховати в нашому будинку. У Пітсбурзі живе чолов’яга, у якого колекція тільки трохи менша від нашої, і вони хочуть її у нього викупити.
Тут пролунав голос Бена. Певне, він стояв у дверях уже кілька хвилин.
— Радаре, те, що ти досі не зміг взути таку любу кицю, — це найбільша гуманітарна трагедія нашого часу.
— Бене, ти як? — запитав я.
— Спасибі, що підвіз уночі, братан.
15
Хоча до випускних іспитів залишався тиждень, у понеділок я цілий день читав «Пісню про себе». Я хотів з’їздити ще в два недосілки, але Бену потрібне було авто. А в поемі я вже шукав не так натяків, як саму Марго. Цього разу я добився до середини, а потім знову запнувся на шматку, який перечитував-перечитував і ніяк не міг зрозуміти.
«Гадаю, довгий час я нічого не робитиму, тільки слухатиму», — пише Вітмен. І потім дві сторінки він слухає: паровий свисток, голоси людей, оперу. Він сидить у траві, слухаючи звуки, що ллються крізь нього. Напевно, і я займався тим самим: дослухався до всіх звуків Марго, навіть до найтихіших, бо перш ніж зрозуміти, треба почути. До цього я Марго, по суті, не чув: от бачив, як вона верещить, а думав, що сміється, — а тепер зрозумів, що моє завдання ось у чому: почути «оперу» Марго навіть з такої величезної відстані.
Я не міг почути саму Марго, але міг слухати те, що колись чула вона. Тому я скачав альбом Вуді Гатрі. Я сидів за комп’ютером, заплющивши очі, упершись ліктями в стіл, і слухав мінорний спів. І в цій незнайомій пісні я намагався виокремити голос, який чув дванадцять днів тому, але вже не впізнавав.
Коли я слухав іншого співака, якого любила Марго, Боба Ділана, прийшла мама.
— Тато буде пізно, — сказала вона, не відчиняючи дверей у мою кімнату. — Зробити бутербродів з індичкою?
— Непогана ідея, — відказав я, а потім знову заплющив очі й повернувся до музики.
Отямився я тільки тоді, коли тато погукав мене вечеряти, а я вже прослухав півтора альбому.
Поки ми їли, батьки розмовляли про близькосхідну політику. Точніше, кричали, хоча і були згодні одне з одним у всьому. Вони кричали, що такий-то — брехун, а такий-то — брехун і злодій, і що всі повинні подати у відставку. Я зосередився на своєму бутерброді, а він був нічогенький: багато кетчупу і підсмаженої цибулі.
— Гаразд, досить, — нарешті мовила мама. — Квентине, ти як день провів?
— Чудово, — відказав я. — До іспитів готувався.
— Я повірити не можу, що пішов останній тиждень навчання, — сказав тато. — А здається, наче тільки вчора…
— Так, — погодилася мама.
Щось у мені заволало: «ОБЕРЕЖНО-НАПАД-НОСТАЛЬГІЇ-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО». Ні, мої батьки — чудові люди, але вони схильні до нападів жахливої сентиментальності.
— Ми тобою так пишаємося, — сказала мама. — Але, Боже, ми ж восени так сумуватимемо за тобою!
— Ну, не варто квапитися. Може, я ще провалю англійську.
Мама засміялася, а тоді мовила:
— До речі, вгадай, кого я вчора бачила? Бетті Парсон. Вона сказала, що Чак поїде вчитися до Університету Джорджії. Я за нього рада, він завжди так старався!
— Та виродок він, — сказав я.
— Ну, — відказав тато, — він хуліган. З поведінкою справи невтішні.
Це теж характерна риса моїх батьків: вони нікого виродками не вважають. Тобто вони думають, що людина не лайно, а просто з нею щось негаразд: соціофобія, межовий розлад особистості абощо.
— Так, — підхопила мама, — у Чака складнощі з навчанням. У нього є проблеми, як і у всіх людей. Я розумію, що тобі отак на однолітків дивитися складно, та коли підростеш, почнеш сприймати всіх — хороших хлопців, поганих хлопців, всяких хлопців — просто як людей. Усі вони — просто люди, і заслуговують на те, щоб їхні інтереси враховувалися. Всі вони різною мірою хворі, невротики, всі перебувають на різних етапах самопізнання. Але, ти знаєш, Бетті мені подобається, і я завжди покладала надії на Чака. Тож добре, що він поїде в коледж, хіба ні?
— Чесно кажучи, мамо, мені до нього взагалі байдуже.
Я от тільки не міг зрозуміти: якщо кожна людина — особистість, чому тоді мама з татом так ненавидять ізраїльських і палестинських політиків? Про них вони як про людей не говорять.
Тато поклав виделку і подивився на мене.
— Що довше я працюю, то більше переконуюся, що людям не вистачає добрих дзеркал. Людині дуже важко показати нам, який вигляд ми маємо збоку, а нам непросто показати, якими почуваємося ми зсередини.
— Це дуже зворушливо, — сказала мама. Мені було приємно, що у них такі гарні стосунки. — Але ж справа ще й у тому,