Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Максим обережно узяв кобзу, підтягнув струни і провів по них ще боязкими, непевними пальцями.
На горі високій вистигла пшениця,
Там женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою
Козаки йдуть.
Максим співав і підкреслював ритм уривчастими акордами. Цю пісню давно почав складати старий Карпо про гетьмана Сагайдачного і після кожного походу додавав до неї нові строфи, оспівуючи перемоги свого мецената.
Проспівавши ще дві-три строфи, Максимка запнувся. Кінець пісні вилетів з голови. Нерішуче перебирав він струни і раптом, наче кидаючись у бурхливу річку, перейшов на імпровізацію:
А коли в поході жали хліб козацький
Й все палало, —
Проміняв він жінку на тютюн, на люльку.
На кресало.
Перша спроба вийшла вдалою. Максимка відчував приплив бадьорої творчої радості і, вдаряючи по струнах все певніше й дзвінкіше, вів далі:
Гей, вернися, батьку, гетьмане-звитяжцю,
Сагайдачний.
Забирай красуню та віддай нам люльку,
Необачний.
— Го-го-го! — захоплено зареготали нетяги. — Оце здорово! Як, як? «Забирай красуню та віддай нам люльку, необачний».
— Ой Максимчику! Та ти придумав краще за Карпа! Що ж далі?
— Та цитьте, хлопцi! Не заважайте! Ану, Максимчику, Hy!..
Сагайдачний підвів голову, прислухався. Так, пісня-марш старого кобзаря. Чого ж вони там регочуть, оточивши Maксимa щільним колом? Невже навіть тут, на гетьманському байдаку, наважуються вони глузувати з нього? Ну, зачекайте!
Він тихо підвівся і, зробивши знак веслярам, щоб вони мовчали, пройшов проміж опачинами.
Та мені на людях з жінкою в поході
Не возиться,
А тютюн та люлька козаку в дорозі
Знадобиться, —
доспівав Максимка, сам дивуючись, як легко і складно створилася пісня. І раптом проковтнув язик, побачивши гетьмана. Хлопці ніяково розступилися, як пустуни-школярі перед вчителем. Але суворий гетьман всміхнувся їм лагідно і привітно:
— Вірно, синку! Не козацьке діло — баби! Жінка, — так жінка, похід — так похід, — ляснув він Максима по плечу. — Хто тебе навчив такої пісні?
— Та початок співав дідусь Карпо, а кінець сам я… зараз вигадав, батьку, — ніяково всміхнувся Максимка і зашарівся.
— Молодець! До речі припала тобі оця кобза. Ану заспівай все спочатку, — сказав Сагайдачний.
І сів серед молодиків, задоволений, що вони зрозуміли його якраз так, як бажалося б йому самому.
Максим підтягнув два-три кілки і вдарив по струнах.
А димний гребінь кримських гір танув на обрії за кормою…
Шафіге довго прислухалась. Тихо. Тільки земля гуде розсипаним тупотінням копит, та й те ледве чутно. Сонячний промінь пробивається в мурований оруз — яму для збіжжя. Тремтять, пливуть в його струні золоті порошинки, а кружок сліпучого світла повільно сповзає все нижче і нижче.
— Тіточко Шафіге! А, тіточко! Підсади! Я подивлюся, як там, — ледве чутно шепоче Субан.
— Зачекай, дитинко. А що, коли вони не всі ще пішли?
І знов прислухаються вони і ловлять кожен шелест, кожне шарудіння. Але тільки чути, як цвірінькають горобці та туркочуть голуби під чиїмсь дахом. Невже вціліла їх сакля?!
Почекавши ще з чверть години, Шафіге почала обережно видиратися і ледве помітно розсунула хмиз. Цівка світла полинула в темний оруз і впала у вічі циганчаті. Челебі так зморився, пробігши п'ять фарсахів[137], що мало не одразу заснув, наївшись солодких пирогів і баклави. Так і принесли його до оруза сонного, як тільки знялася стрілянина.
Полохливо ховаючись за купи руїн, Шафіге обійшла садибу, але ніде не було ані буйволів, куплених за агарлик, ані кіз, ані дробини.
— Aхмeтe! — обережно гукнула Шафіге.
Мовчала сонячна вулиця і кипариси за муром в смолистих шишечках-бубонцях. Лише під горою ледве чутно дихало море.
— Ахмете! Aхмeтe! — крикнула вона лунко, розпачливо.
І знову розтанув її поклик в золотій сонячній тиші. Вона вийшла на вулицю.
— Ахмете! Ахмете! — лунав її зойк.
— Не шукай, жінко. Взято його з моїми синами і сином Бекировим, — виповз з якоїсь щілини старий муедзин.
Без сліз, без думок стояла Шафіге, забувши сховати обличчя перед старим муедзином. Коли ось залопотіли по кам'янистій стежці зелені папучі, і маленька Субан сховала в її бешметі перекошене жахом обличчя.
— Тіточка Шафіге… Тіточко… Я була у Медже. Підемо до неї, тіточко.
— Що трапилося? Медже поранено?! — скрикнула Шафіге, ніби прокинувшись.
— Ні… Але нема її, я скрізь шукала…
Шафіге не слухала. Вона бігла вулицею до Сабіхи, кликала Медже.
«А Нур'ялі?» — майнуло в голові.
У нестямі кинулася вона до білої саклі на розі, за пишними кущами кермеку.
Тихо, тихо і тут, на крихітному дворі, де все залишилося незайманим, як і вчора. Гойдаються під скелею гpaнчаcті хвилі, рокочуть, дихають важко й ритмічно. Грезетом міниться далечінь: А Нур'ялі лежить навпроти розкритих дверей, і відтята голова його дивиться, не мружачись, просто на сонце скляним поглядом.
Шафіге все забула. І те, що мертве тіло нечисте, і що нe можна торкатися його руками. Наче дорогоцінну чашу, взяла вона братову голову і дивиться не надивиться йому в очі. Сліз нема, тому що коли спопелиться все серце від муки — висихають і сльози у тому вогні.
— А тіточка Горпіне з Юсуфом? — смикає її маленька Субан.
— Не шукай її марно. Пішла вона до своїх. Загинув через неї Нур'ялі.
І скрикнула з несамовитою мукою:
— Я, я купила її тобі на загибель! Хай буде проклятий день, коли принесли ми її під твій дах!..
Кружляло над аулом гайвороння. То злітало з пронизливим кряканням, то знов сідало на трупи і роздирало їх залізними дзьобами, червоними від крові. Млосний солодкуватий сморід тління стояв над руїнами.
Розгублена, безпорадна шукала Шафіге Ахмета, зазирала під кожен кущик і камінь, кликала його розпачливим покликом, але коли сонце пішло на захід і затремтіло над землею повітря, розріджене спекою, кинулася ховати єдиного брата, бо вимагає закон мусульманський, щоб мрець ліг у могилу у день своєї смерті.
Гострим ломом довбає Шафіге кам'янисту землю. Тверде, але сухе буде останнє ліжко Нур'ялі поруч з пустотливим Меметкою. Шафіге скинула задушливе фередже. Нема від кого ховатися на кладовищі. А маленька Субан і циганча Челебі вигрібають з могили каміння і землю, і вона все глибшає й глибшає.
Забитий в бою із невірними — мученик. Не треба йому ані погребних обмивань, ані савана, ані ароматів, бо безвинна кров заступає йому очищення. Але боляче Шафіге залишити брата без останнього теплого піклування. Знайшла вона у себе під руїнами шматок чистої білої полотнини, обмила Нур'ялі водою з джерела мудрого шейха, бо не було де узяти ані вивару ароматів сидир, ані квітів китми, якими обмивають на сході