Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

– А ось і ми! – гукнув голос мало не над самим Паньком.

Панько розплющив очі. Парубки вже вернулися з струментом. Треба було робити. Трохи нехотя відірвався Панько від своїх мрій і встав.

З новим струментом робота пішла краще. Але все як каменюка подавалася погано, бо дуже тверда була.

– Та ну його к бісу, – всі руки обшмугляві – промовив чоловік з бородою, спускаючи руку з молотком. – Буде й стільки!

– Не глибоко буде, не розірве враз, – сказав Панько.

– Дарма, – удруге можна, коли треба буде.

Панько позастромлював у попровірчувані дірки патрони.

– Ну, хлопці, гайда в цебер! Я зараз позапалюю гноти[219].

Чотири шахтарі пішли до цебра, покинувши Панька запалювати. Парубок зачепив старого:

– А що, от і приніс, що треба, й не загаялись.

– Мовчи вже! Про тебе й кури сокочуть по смітниках, що ти такий моторний, – відмовив той.

– Та про мене хоч кури сокочуть, дядьку Андрію, а про вас і того нема! – відказав парубок, улазячи в цебер.

– Га-га-га! – зареготалися шахтарі. – От так утяв!

– Утяв! – розсердився дядько Андрій, уже стоячи в цебрі в той час, як інші ще влазили.

– Утяв! Якби йому язика втяти, так ото було б добре! А то дуже довгий, – щоб не придавило коли в шахті грудякою.

Шахтарі знову зареготались, і під регіт парубок гукнув угору:

– Піднімай!

Цебер смиконуло й піднесло вгору.

– Стій! стій! – скрикнув дядько Андрій. – А Панько?

За реготом та за спіркою шахтарі зовсім забули, що Панько мусить сісти з їми. Вони зирнули наниз і побачили Панька.

– Стій! – згукнув з усієї сили парубок.

Цебер спинився.

Панько все це бачив. Він одразу згадав, що патрони позабивано неглибоко, що гноти були короткі. Вибух мусить бути зараз – ось-ось. Коли цебер спуститься, то каміння вдарить просто на товаришів. Все це він зрозумів за одну мить.

«Що бог дасть!» – промайнуло у його в голові. І перш ніж товариші встигли гукнути, щоб спускати, він голосно крикнув:

– Піднімай!

Цебер знову смикнуло й відразу винесло нагору.

Панько повернувся, щоб кинутися набік у другий хідник.

Але саме в цю мить із темряви блисконуло ясним огнем, потім ударило, і важкий гугот струсонув шахту.

Панько почув, як щось штовхнуло його в груди й кинуло вавзнем.

Як дим розвіявся, товариші кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут, і його груди були однією великою кривавою раною…

Байда

Степан Петрович Корнієнко йшов додому з уряду, з канцелярії в губернському місті N. Хоч місто N було і в північно-східній Великоросії, але вже і в його давно зазирнула весна, давно прогнала сніги, повисушувала калюжі та багна і наробила замість їх багато пилу по вулицях. Це останнє дуже не подобалося Степанові Петровичеві: поки перейшов він додому, його рот, ніс, уха були повні того поганого сірого пилу. Степан Петрович і так натомився за своїми офіціальними паперами, а тут іще цей пил! Хоч би швидше в хату та вмитися!

Ось нарешті той провулок: де він живе, ось і будинок майора, Путилова, що в його Степан Петрович наймає квартиру. Звісно, краще було б не наймати її, а мати свій власний будинок; але ж Степан Петрович чоловік ще молодий (37-й рік йому), та й ранг його невеликий: тільки «столоначальник» канцелярії, та й годі. Ну, а як же його в таких літах і за таким рангом придбаєш будинка? Треба ще послужити!

Але квартира в його непогана: кабінет (у йому він і спить), їдальня та вітальня, ще й хатинка про слугу. Степан Петрович думає, що чоловік має потребу робити, їсти, відпочивати, – ну, й чужу людину іноді в себе привітати. Ті всі вимоги і вдовольняє його квартира.

Він підійшов до великого будинку, де він має свої «парадні» двері з блискучою мідяною табличкою, і подзвонив. Високий рудий слуга відчинив йому. Степан Петрович був чоловік одинокий, тим і не мав потреби наймати інших слуг. Іван скинув з його пальто, і Степан Петрович пройшов у свій кабінет, коротко звелівши:

– Вмиватись!

Холодна вода одволожила обличчя Степанові Петровичеві і мов трохи зняла з його втоми. Він почував вже себе зовсім гарно, стоячи перед свічадом[220] та розчісуючи своє коротке темне волосся та чорну невелику бороду, що так гарно облямовувала його повне обличчя. Обличчя було чепурне й поважне – таке саме, яке повинно бути обличчя в людини, що має стати чимсь більшим в урядовій ієрархії, ніж тепер є.

Розчесавшись, Степан Петрович надів на себе легеньку літню одежу і вийшов у їдальню. Степан Петрович не полюбляв обідати між людьми, тим завсігди обідав дома сам. Стіл уже був застелений білим обрусом[221], і на йому парувала гаряча смачна юшка. Харчується Степан Петрович у господаря домового і – можна сказати – має харч дуже добрий.

У смак виїв Степан Петрович першу тарілку юшки і вже насипав другу, як зненацька вдоволено всміхнувся. Йому згадалося те, що сьогодні трапилось у канцелярії. Чудні, їй-бо, люди є на світі! А ще «правитель канцелярії»! Схотів сам написати важливий папір офіціальний і забув підвести статті закону.

– Нате, – каже, – Степане Петровичу, звеліть переписати! Глянув – аж там таке!..

– Насмілююсь зауважити, – каже Степан Петрович, – тут проминуто…

– Що? – питає.

– А от, – статті закону тут не підведено…

– Які?

– Та ось, – і розказав йому все. Збентежився, аж засоромився, бідолашний…

– Ах, ваша правда! – каже. А ще «правитель канцелярії»!

І Степан Петрович, згадуючи все те, знов засміявся тихим удоволеним сміхом. Він би краще міг упорядкувати канцелярію. Та одно його лихо: не дають йому поступатися наперед так швидко, як йому хочеться і як він заробляє. А все тому, що він колись був «штрахований».

Еге, Степан Петрович справді був «штрахований». Шістнадцять років уже минуло, як він поневолі приїхав сюди. Йому не було тоді ще й двадцятьох років, – не дали й університету скінчити. А за що? Звісно, він був такий нерозумний, що міг уганяти за тією мрією, але ж можна було його й помилувати – він ще такий молодий тоді був, та й що він зробив?.. Сім років тут жив бог зна як, аж поки, нарешті, дозволено йому взяти уряд. З того часу вже полегшало, хоч він тоді ще поривався їхати відціль додому. Але цього ще тоді не дозволено було. Ну, потім і цю заборону скасовано, та тоді вже сам він не Схотів. Не варто було, бо тут краще було зостатися: всі ті мрії розпорошилися, як од вітру полова,