Курилася доріженька - Роман Купчинський

— Хвалити Бога! — зітхнула Городюкова.

— Так-так, але як мужа потримають кілька днів, то треба йому їсти передати, а я не знаю де…

Керницька, як перше припускала найгірше, так тепер уважала за зовсім природне, що її чоловіка випустять. Журилася вже тільки тим, як він переживе тих кілька днів у тюрмі.

— На це також порадимо, — запевняв Городюк. — Нині вже нема чого, але завтра поїдемо з Петром до Золочева, я постараюся, щоб йому дали відпустку, а звідтам він поїде до Львова. Маю у Львові декого, що зробить мені прислугу і поможе отцю.

— Дуже вам дякую, пане директор, — заговорила Керницька, — але, може б, ви були такі добрі поїхати ще нині.

— Нема потреби, пані добродійко. Отця ще у Львові нема, і хто зна, чи завтра буде, а післязавтра напевно і він, і Петро вже побачаться.

Аргументи Городюка були такі переконуючі, що ніхто навіть не сумнівався, що може інакше статися. Два дні не рік, а Львів не за горами!

Рішивши час від’їзду і спосіб рятунку для отця Еміліяна, всі до решти заспокоїлися. Справа була майже поладнана. Вистачало тільки поїхати до Львова, позавозити листи Городюка до «впливових осіб» і привезти чи прислати отця Керницького назад у Бужани.

Городюки осталися в Керницьких на обіді, а вечером пані Городюкова згодилася ночувати на приходстві, щоби не оставляти домашніх самих.

Весь день Петро був з Наталкою, але Наталка, на диво, зробилася знову неприступна і ні разу не дала йому нагоди зблизитися. Кілька разів заставав її саму то в передпокої, то в салоні, то в городці біля хати, але не мав смілости взяти її хоч би за руку, бо Наталка навіть в розмові була здержлива, ба що більше — перейшла знову на «ви», так, начеб ранішньої сцени зовсім не було.

Різно собі поясняв її поведінку, аж урешті покинув міркування і, лихий на неї, на себе і на цілий світ, поплівся за дядьком додому спати. Вдома Городюк вернув знову до арештування отця Еміліяна.

— Я маю певні дані,— говорив до Петра, — що в тім корчмар мачав пальці.

— Не думаю, дядьку. Адже Керницький зовсім добре з ним жив. На вас якби він робив донос, то можливе, але на Керницького? За що?!

— За що?! За те саме, що зробив у Заставках другий жид на селян. Трьох арештували і повезли кудись. Жид навіть не крився, що то він був причиною.

— Мені чогось вірити не хочеться, — сумнівався Петро. — Берко не має чого мститися на Керницькім. Він же не раз і коней позичав на приходстві, і пашу брав на виплат…

— Ти говори своє, а я тобі кажу, що воно так є. Чого доброго, ще й на мене нашле жандармерію. Але я не боюся. Мене знає ціла околиця, і мені жид не зробить нічого.

До дверей хтось застукав… Городюк як сидів за столом, так і закляк на місці. Поблід як папір і вліпив очі в Петра.

«Жандарми», — мигнуло Петрові в голові. Спершу і він почув мурашки за спиною, але швидко прийшов до себе. Жандарми?! Нехай будуть! Що вони можуть йому зробити, йому — військовому!?. А дядькові теж нічого не грозить. Встав і певною ходою підійшов до дверей.

— Хто там? — запитав голосно.

— Та то я, Василь.

— А то ви, Василю? — крикнув радісно Городюк. Ходіть, ходіть до хати.

Двері відчинилися, і всередину ввійшов молодий ще чоловік, невисокий, сухорлявий, з блідим хоровитим лицем. Городюк встав і припрошував.

— Ходіть ближче, сідайте! Що вас у таку пору до мене привело?

Василь підійшов і звітався.

— Нехай пан директор заслонять вікно! — сказав на вступі таємничим голосом.

— Або що таке? — запитався здивовано Городюк.

— Завсіди безпечніше! — усміхнувся Василь.

— Василю, кажіть, що таке? — нетерпеливився Городюк під час того, як Петро спускав занавіски.

— Жандарми нині були в війта і розпитували за пана директора.

— За мене?! Чого?

— Питалися, чи то правда, що пан з Росії газети виписують.

— А війт що?

— Війт казав, що не знає. Але знає, що пан директор українець і з москалями не тримають.

— А вони що?

— Вони казали, що їм нібито хтось мав дати знати, що пан директор тільки прикидаються українцем, а, властиво, то такі самі, як отець Керницький.

— Як то?! Наші жандарми таке говорили?

— Ні, то не були наші. Звідкись приїхали: військові! Потім, як війт їм усе розказав, то вони посідали на віз і поїхали назад, кудись як до Перемишлян.

— Чому ж ви мені аж тепер це говорите? — хвилювався Городюк.

— Бо вони щойно недавно були, а я йшов до війта, то бачив, як від’їздили, а потім війт розказав мені все.

Городюк скинув окуляри і почав їх чистити хусточкою. Потім вложив їх назад і почав м’яти бороду.

— Як ви думаєте, Василю, хто то міг таке наговорити? Василь скривив уста, схиливши набік голову.

— Певно, хтось з нашого села. Але хто?! Городюк запалився.

— Берко! — сказав з притиском. — Берко — і більш ніхто!

Відкривши раз донощика, Городюк почав бігати по хаті.

— Ні, ніхто інший, тільки Берко. Я йому залив сала за шкіру, а він тепер мені хоче. Але не дочекає. Хіба я не я!

Василь спокійно водив за директором очима і не обзивався.

Городюк на хвилю станув перед ним.

— А ви як думаєте, Василю?

— Я думаю, — відповів поволі і з надумою Василь, — що в нашім селі нема таких багато, щоб на пана директора робили доноси.

— Берко, тільки Берко! — кричав схвильований Городюк. — Отця Керницького також він прискаржив. Але чекайте — завтра я в Золочеві знайду справедливість.

— Пан директор завтра до міста їдуть?

— Так, їдемо, обидва з Петром.

— Ой, не знаю, чи застануть там уже староство. Нині приїхав Іван Задорожний, то розказував, що вже з Золочева всі вибираються: староство, магазини, новобранці.

— Що ви кажете? — вмішався Зварич. — То ж не може бути. Я нині рано з Золочева виїхав.

— Не можу сказати, чи то правда, але він так говорив. Розказував, що наші знов десь там москаля пустили.

В хаті запанувала моторошна тиша. Городюк затих, бо розігнався словами і думками до староства, а воно втекло перед ним, а Петра громом ударила вістка про новобранців. Певно, що й стрільці забралися з Золочева… Що тепер буде і де прийдеться шукати за ними?! Поглянув допитливо