Руденька - Юля Пилипенко

Пожалуйста, только живи,

Ты же видишь, я живу тобою,

Моей огромной любви

Хватит нам двоим с головою…

Хочешь солнце вместо лампы?

Хочешь за окошком Альпы?

Хочешь, я взорву все звезды,

Что мешают спать? [23]

Це був звичайний «незвичайний» день. З 2003 року всі дні більше не були для мене «звичайними»: кожен – по-своєму гарний, унікальний і особливо улюблений, тому що я переглянула своє ставлення до життя. Ранок 4 жовтня 2004 року починався для мене… Життя розбудило мене своїми солодкими сонячними поцілунками. Я розплющила очі, усміхнулася і подумала: «Світ належить тільки мені… Чого я хочу сьогодні?»… Настрій був якийсь казковий. І я знала причину. Я бачила Його два дні поспіль… Ми просто випадково здибувались: позавчора на заправці… вчора на Мак Драйві Макдональдс Він пригостив мене морозивом… До цього я не бачила Його вже кілька місяців і катастрофічно нудьгувала. Ну що може бути краще, коли тобі дев’ятнадцять, життя знову повернулося до тебе лицем, і ти вже два дні поспіль випадково зустрічаєш Найдорожчу Людину у Всесвіті? Краще може бути тільки одне: бачити Його три дні поспіль.

Настрій був такий гарний, що я сходила на всі пари і домовилася зустрітися з хлопцем на ім’я Паша. Він дуже подобався моїй знайомій дівчинці, але не знав про це і настійливо запрошував мене на якісь побачення. Тому я вирішила приділити Паші час, пояснити йому ситуацію і зробити так, аби він більше мене нікуди не запрошував. Ми домовилися, що я під’їду до якогось супермаркету, він кине на парковці своє авто і ми поїдемо моїм, адже мені давало величезну втіху сидіти за кермом авто. Щоправда, моя машина останнім часом часто мене підводила. Її постійно ремонтували, але я її дуже любила. Тато подарував мені червоний «Ford» незадовго до мого вісімнадцятиліття. Я швиденько знайшла хлопчика, який намалював мені на капоті величезне жовте сонце з довгими віями. Хлопця-художника звали Клим… він був дуже талановитим… і розбився на мотоциклі. Це була ще одна причина, через яку я не готова була нікому продавати яскраво-червону машину. Мені не хотілося зраджувати сонечко на капоті.

Паша сів у мій «Ford». Було близько п’ятої вечора. Він запропонував поїхати щось перекусити, бо цілий день нічого не їв і помирав з голоду. У цю мить задзвонив мій мобільний… дзвонив Жека… Його брат. Я дуже любила Женю, останнім часом ми проводили разом багато часу: щодня грали в теніс, іноді десь пили чай, він був моїм найближчим старшим Другом. Жека жартома називав мене Заюлечка. Я радісно прокричала: «Привіт!», і моє серце зупинилося… Мені здалося, що у нього тремтів голос… або він плакав… Він говорив дуже швидко:

– Юлечко… Заюлю… привіт. Ти не знаєш, де тато? – Це було перше, що він мені сказав.

– Женько, він у Криму… має сьогодні повернутися. Що з голосом? Жень… щось трапилося? – Я відчула, що зараз заплачу.

– Ні-ні… Юлечко, я не можу додзвонитися твоєму таткові, вимкнено телефон…

– Женько, він завжди вимикає телефон, коли їде трасою… Що трапилося?

– Я тебе дуже прошу, як тільки він вийде на зв’язок… хай подзвонить, добре?

– Так… Я спробую йому додзвонитися… Жень… – я не встигла договорити. Жека від’єднався.

У голові пульсувала тільки одна думка: «з Ним щось трапилося». Не знаю, чому я так вирішила. Просто відчула: щось трапилося саме з Ним. У мене почали тремтіти руки. Я більше не бачила ні Пашу, ні дорогу… і зупинила машину. У тата був вимкнений телефон, я набирала номер щосекунди і чула у відповідь одне й те саме: «ваш абонент – поза зоною досяжностi». Паша, не розуміючи, що відбувається, вийшов з машини і пішов до найближчого супермаркету купити «хоча б шоколадку». Я швидко набрала маму:

– Мамусю, а ти не знаєш, коли тато повернеться? – Я не могла контролювати свій голос, тому мама відразу відчула, що я хвилююся.

– Юль… ти що, плачеш? Що сталося? – схвильовано спитала вона.

– Не знаю… мамо… мені здається, з Ним щось трапилося… мені Жека дзвонив… шукав тата… мені здалося, що у Жені тремтів голос…

– Юлю, почекай, заспокойся… Тобі могло здатися… Женя тобі щось сказав? – мама починала