Чи це людина - Прімо Леві

Купа трупів перед нашим вікном вже піднялася над краями ями. Незважаючи на картоплю, усі були вкрай слабкі; жоден хворий в таборі не одужав, а багато хто захворів на запалення легенів та діарею; ті, що вже більше не могли рухатися або не мали для цього сили, лежали безвладно на своїх нарах, закляклі від холоду, і ніхто не помічав, коли вони помирали.

Інші були страхітливо втомлені — після місяців концтабору самою картоплею відновити сили людини неможливо. Коли, скінчивши готувати їжу, ми з Шарлем притягали двадцять п’ять літрів щоденної баланди з умивальні в кімнату, ми падали, важко дихаючи, на нари, а роздавав суп Артюр, старанний і хазяйновитий, дбаючи про те, щоб залишити три пайки rabiot pour les travailleur» і трохи решток pour les italiens d’à côté  [72].

У другій палаті інфекційних хворих, яка теж була суміжною з нашою і в якій жили переважно сухотники, становище було цілком інше. Усі, хто міг, перебралися в інші бараки. Найважчі і найслабші хворі згасали один за одним в самотності.

Я зайшов туди якось вранці, щоб позичити голку. На одних з верхніх нар хрипів хворий. Він почув мої кроки, підвівся і сів, а тоді повис з краю ліжка головою вниз, до мене, тулуб і руки його застигли, очі закотилися. Той, хто лежав на нижніх нарах, інстинктивно простягнув руки вгору, щоб підтримати тіло, і тоді зрозумів, що товариш його помер. Він повільно відпустив тіло, воно зісковзнуло на землю та й там і зосталося. Ніхто не знав, як його звати.

Але в бараці номер 14 була новина. Там лежали прооперовані пацієнти, деякі з них були у непоганому стані. Вони організували виправу в табір англійських військовополонених, який вважали евакуйованим. То була дуже плідна експедиція. Вони повернулися, одягнуті в хакі, з візком, повним небачених чудес: там був маргарин, порошковий пудинг, смалець, соєве борошно, горілка.

Ввечері в бараці номер 14 співали.

Ніхто з нас не почувався на силі пройти два кілометри до англійського табору і повернутися з вантажем. Але непрямим чином вдала виправа виявилася корисною багатьом. Нерівномірний розподіл благ спричинив відродження торгівлі та ремесел. У нашій кімнатці, де пахло смертю, виникла фабрика з виробництва свічок — віск ми виливали у форми з картону, а ґніт просякали борною кислотою. Багатії з 14 бараку викуповували всю нашу продукцію, розплачуючись смальцем і борошном.

Це я знайшов брусок невживаного воску на складі електрообладнання; пригадую несхвальний вираз обличчя тих, хто бачив, як я його забираю, і діалог між нами:

— Що ти з цим робитимеш?

Комерційні таємниці видавати було не варто; я сам здивувався, коли відповів на це словами, які часто чув від старожилів табору і які символізували їхню гордість — гордість тим, що вони «бувалі в’язні», люди кмітливі, які завжди вміють викрутитися; «Ich verstehe verschiedene Sachen…» (Я багато на чому знаюся…)

— 25 січня -

Прийшла черга Шомоді. То був хімік-угорець років п’ятдесяти, худий, високий і мовчазний. Як і голландець, він одужував від тифу та скарлатини; аж тут сталося щось дивне. Його охопила сильна гарячка. Вже, мабуть, днів з п’ять він не сказав ні слова; але в той день він відкрив рота і сказав твердим голосом:

— Під сінником у мене пайка хліба. Розділіть її між вами трьома. Я більше не їстиму.

Ми не знали, що сказати, але поки що хліба не чіпали. У нього спухло півобличчя. Поки він був ще при свідомості, то лежав, замкнувшись у суворій мовчанці.

Але ввечері і цілу ніч, а потім ще два дні без перерви тишу роздирало його марення. Запавши у свій останній безконечний сон, в якому панувала рабська покірність, він з кожним подихом шепотів Jawohl; регулярно і безупинно, мов машина, Jawohl з кожним опусканням худющої грудної клітки, тисячі разів, аж хотілося трусити ним, душити його, щоб він принаймні говорив якесь інше слово.

Я ніколи не розумів так, як тоді, якою важкою працею є смерть людини.

Надворі далі була глибока тиша. Сильно збільшилася кількість воронів, і всі знали, чому. Перегукування артилерії відновлювалося лише з великими перервами.

Усі говорили один одному, що росіяни прийдуть вже швидко, дуже швидко; усі це твердили, усі були певні, але насправді ніхто цього ясно не усвідомлював. Бо в концтаборах зникає звичка надіятися, як також віра у власний розум. У концтаборі думати зайве, бо події здебільшого розгортаються непередбаченим чином; це також шкідливо, бо мислення оживляє вразливість, а вона є джерелом страждання, і тому якийсь передбачливий закон природи притуплює її, коли страждання переходять певну межу.

Як стомлюються від радості, страху чи самого страждання, так також стомлюються від чекання. Доживши до 25 січня, уже вісім днів відірвані повністю від того жорстокого світу, який все ж був світом, більшість з нас були занадто виснажені навіть для того, щоб чекати.

Ввечері, зібравшись біля грубки, ми — Шарль, Артюр і я — знову відчули себе людьми. Ми могли говорити про все. Мене захоплювала розповідь Артюра про те, як проводять неділі у вогезькому містечку Прованшер, а Шарль мало не плакав, коли я розповів йому про період перемир’я в Італії, про непевні і повні розпачу часи початку партизанської боротьби, про чоловіка, який нас зрадив, про те, як нас схопили у горах.

У темряві над нами і за нами восьмеро хворих ловили кожне слово з наших уст, навіть ті, хто не розумів французької. Тільки Шомоді вперто підтверджував свою вірність смерті.

— 26 січня -

Ми лежали у світі мертвих і примар. Навколо нас і в нас самих всередині зникли останні сліди цивілізованості. Діло перетворення людей на тварин, яке започаткували переможні німці, було доведене до кінця німцями переможеними.

Той, хто вбиває, є людиною, той, хто чинить або зазнає несправедливості, теж є людиною; але не є людиною той, хто, позбувшись всяких застережень, ділить ліжко з трупом. Той, хто чекає, коли його ближній скінчить помирати, щоб забрати його шматок хліба, перебуває — нехай не зі своєї волі — набагато далі від людини мислячої, ніж найбільш неотесаний пігмей і найжорстокіший садист.

Наше існування дуже залежить від того, що коїться в душах тих, хто навколо нас; тому нелюдським є досвід того, хто пережив дні, коли людина була річчю в очах людини. Нас трьох це великою мірою оминуло, і за це ми вдячні один одному; тому моя дружба з Шарлем буде тривалою.

А за тисячі метрів над нами, у прогалинах між сірими хмарами, точилися заплутані і таємничі поєдинки літаків. Над нами, голими, кволими і безсилими, люди нашого часу намагалися заподіяти один одному смерть, користуючись найвигадливішими інструментами. Один порух їхнього пальця міг спричинити знищення цілого табору, стерти з лиця землі тисячі людей; а суми всіх наших сил і бажань не вистачило б на те, щоб продовжити бодай на хвилину життя одногоєдиного з нас.

Танець літаків уночі припинився, і приміщення знову сповнилось монологом Шомоді.

У повній темряві я раптом прокинувся. L’pauv’ vieux[73] мовчав: це був кінець. В останньому здриганні життя він упав з нар на землю;