Чи це людина - Прімо Леві

На кухні двоє билися за останні кілька десятків гнилих картоплин. Вони вчепилися в лахміття і товкли один одного чудернацькими ударами, повільними і непевними, випльовуючи крізь закляклі від холоду губи лайки їдишем.

На подвір’ї складу були дві великі купи капусти та ріпи (великі головки ріпи без жодного смаку були основою нашого харчування). Вони так замерзли, що їх треба було виколупувати киркою. Ми з Шарлем робили це по черзі, збираючи всі наші сили для кожного удару, і видобули кілограмів п’ятдесят. Знайшли ми ще дещо: Шарль надибав десь пачку солі і («une fameuse trouvaille!»  [68]) бідон з водою, десь літрів п’ятдесят, у вигляді брили льоду.

Ми повантажили все це на візок (раніше його використовували для того, щоб розвозити їжу по бараках; тепер повсюди валялася велика їх кількість) і повернулися, з натугою штовхаючи візок по снігу.

Того дня ми задовольнилися вареною картоплею і підсмаженими на пічці шматками ріпи, але на завтра Артюр обіцяв нам значні новації.

Пополудні я пішов у колишню амбулаторію, шукаючи щось корисне. Але мене випередили: недосвідчені грабіжники перевернули тут все догори дригом. Тут не було жодної цілої пляшки, на підлозі лежав шар лахміття, лайна і перев’язочного матеріалу, а ще голий і зсудомлений труп. Але дещо уникло уваги моїх попередників — автомобільний акумулятор. Я торкнувся ножем контактів — майнула іскорка. Він був заряджений.

Ввечері у нашій кімнаті горіло світло.

Лежачи на ліжку, я з вікна бачив довгий шмат дороги — вже три дні по ній хвилями сунули, тікаючи, сили вермахту. Броньовики, танки «Тигр» з білим камуфляжем, німці верхи, німці на велосипедах, німці пішки, озброєні і неозброєні. Вночі гуркіт гусениць долинав набагато раніше, ніж з’являлися у полі зору танки.

Шарль питав:

— Ça roule encore?

— Ça roule toujours  [69].

Здавалося, вервечка ця не скінчиться ніколи.

— 21 січня -

Але вона таки скінчилася. На світанку 21 числа перед нами розкинулась безлюдна, сувора, смертельно сумна рівнина, біла до самого обрію, над якою літали ворони.

Мені майже захотілось побачити ще щось, що рухається. Цивільні поляки теж зникли, сховавшись хтозна де. Здавалось, ніби навіть вітер спинився. Мені хотілося тільки одного: далі лежати під ковдрами, віддавшись цілковитій знемозі м’язів, нервів і волі; чекати, аж все скінчиться чи не скінчиться — для мене це було однаково, мов для небіжчика.

Але Шарль уже розпалив грубку, Шарль, ця енергійна людина, цей впевнений і приязний чоловік, кликав мене до роботи:

— Vas-y, Primo, descends-toi de là-haut; il y a Jules à attraper par les oreilles…[70]

«Жуль» — то було відхоже відро, яке щоранку треба було брати за дужки, виносити надвір і виливати у вигрібну яму; то було перше, що треба було зробити з самого ранку, і якщо згадати, що руки помити було неможливо і що троє наших були хворі тифом, тоді зрозуміло, що то не була приємна робота. Потім треба було зайнятися капустою і ріпою. Поки я ходив шукати дрова, а Шарль збирав сніг, щоб розтопити, Артюр мобілізував на чищення городини тих хворих, які могли сидіти. Зголосилися Товаровскі, Сертеле, Алкале і Шенк.

Сертеле теж був селянин з Вогезів, двадцяти років; здавалось, що він у доброму стані, але з дня на день голос його дедалі більше набував зловісного носового тембру, нагадуючи нам, що дифтерія свого не попускає.

Алкале — скляр, єврей з Тулузи; він був дуже спокійний і розсудливий, страждав рожею на обличчі.

Шенк був словацький комерсант, теж єврей; він видужував від тифу і мав страшенний апетит. Товаровскі, франко-польський єврей, дурний і балакучий, теж був корисний для нашої спільноти завдяки своєму оптимізмові, що передавався всім.

Тож поки хворі працювали ножем, сидячи кожен на своїх нарах, ми з Шарлем зайнялися пошуком підхожого місця для приготування їжі.

Повсюди в таборі було неймовірно брудно. Оскільки всі нужники були переповнені, а про їх чищення, звісно, більше не дбав ніхто, хворі з дизентерією (а їх була понад сотня) загидили всі кутки Ка-Бе, заповнили всі відра, усі бідони, в яких привозили харчі, усі казанки. Не можна було й кроку ступити, не дивлячись під ноги; пересуватися в темряві було неможливо. Хоч ми й страждали від холоду, який не попускав, ми з жахом думали про те, що станеться, коли буде відлига: інфекція пошириться нестримно, стоятиме нестерпний сморід, а крім того, якщо розтане сніг, ми залишимося взагалі без води.

Після довгих пошуків ми врешті знайшли кілька метрів не надто закаляної підлоги у приміщенні, яке раніше слугувало вмивальнею. Ми розпалили там вогнище, а тоді, щоб не марнувати часу і уникнути ускладнень, продезінфікували собі руки, збризкуючи їх хлораміном, змішаним з водою.

Новина про те, що готується суп, швидко розійшлася у натовпі цих напівтрупів; біля дверей утворилося юрмище голодних облич. Шарль, піднявши копистку, енергійно виголосив перед ними коротку промову, яка, хоч він говорив французькою, не потребувала перекладу.

Більшість розійшлася, але один виступив вперед: він був парижанин, кравець вищого класу (за його словами), хворий на легені. Взамін за літр баланди він зобов’язується викроїти для нас одяг з численних ковдр, які залишились у таборі.

Максим виявився справді дуже вправним. Наступного дня ми з Шарлем вже були власниками куртки, штанів та рукавиць з грубої тканини яскравих кольорів.

Ввечері, після першої баланди, розданої з ентузіазмом і спожитої з жадібністю, глибока тиша на рівнині перервалася. Занадто втомлені, щоб відчувати великий неспокій, ми прислухалися зі своїх нар до свисту снарядів у нас над головами і до вибухів невидимої артилерії, яка, схоже, була розташована вздовж всього горизонту.

Я подумав: життя поза табором було чудове і ще буде чудове, і було б страшенно шкода дати себе вбити тепер. Я розбудив тих хворих, які дрімали, і коли впевнився, що всі мене слухають, сказав їм — спочатку французькою, а потім постарався, наскільки міг, висловити це німецькою — тепер всі повинні думати про повернення додому, і на наш погляд, є деякі речі, які потрібно робити, а деяких варто уникати. Кожен повинен дбати про те, щоб зберегти свій казанок і ложку; ніхто не повинен віддавати іншим баланду, якої він не доїв; з нар злазити можна тільки для того, щоб піти за потребою; якщо комусь щось потрібне, хай звертається лише до когось з нас трьох; Зокрема Артюрові було доручено пильнувати за дисципліною та гігієною, і він мав пам’ятати, що краще залишити казанки і ложки брудними, ніж мити їх, ризикуючи помилково переплутати посуд хворого дифтерією з посудом тифозного.

У мене склалося враження, що хворі вже занадто байдужі до всього, щоб прислухатися до моїх слів; але я дуже покладався на сумлінність Артюра.

— 22 січня -

Якщо відважним є той, хто з легким серцем йде назустріч серйозній небезпеці, ми з Шарлем того ранку були відважними. Ми розширили поле наших пошуків на табір есесівців, розташований відразу за електричною огорожею.

Табірні охоронці тікали,