Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз
Я сумно пробурмотів:
— Ось ми і залишилися самі, як і раніше…
— Слава Аллаху за це, — відізвався Талаба-бек.
Забувши про всі печалі, Маріанна з Талабою-беком почали готуватися до Нового року. Маріанна підмалювалась, напудрилася, вдягнула синю вечірню сукню, начепила сережки з діамантами й перлове намисто, накинула на плечі чорне пальто з хутряним коміром. Так вона здавалася гарною. Маріанна зумисне стала посеред вітальні й, даруючи нам змогу намилуватися собою, радісно, мов школярка, засміялась і подалася до дверей, кинувши Талабі-бекові:
— Я чекатиму на тебе в перукаря…
***Я залишивсь у вітальні сам. За стіною бився вітер. Я покликав Зухру. Мені довелося кликати її тричі, поки вона з’явилася з-за ширми. На дівочім обличчі закарбувалася печаль. Мені навіть здалося, що Зухра змарніла, поменшала.
Я мовчки запросив її сісти на дивані, сам теж дочовгав до нього і примостився під статуєю Святої Діви. Зухра лишилася стояти, схрестивши руки на грудях і втупивши погляд у підлогу. Моє серце сповнилося співчуттям і ніжністю, а очі — слізьми.
Я спитав:
— Чому ти повсякчас сама, неначе не маєш нікого в світі? Послухай мене, я старий, дуже старий, сама бачиш. У моєму житті було три чи чотири випадки, коли здавалося, що всьому кінець. Але, як бачиш, я досі живу — мало хто може похвалитися таким довголіттям — і від усіх бід залишилася тільки бліда згадка, неначе вони траплялися не зі мною, а з кимось іншим!
Зухра слухала з цілковитою байдужістю.
— Годі сумувати, — вів я далі. — Мусиш думати про майбутнє. Ти, напевне, знаєш — господиня не хоче, щоб ти залишилася в неї.
— Мені однаково, — перебила вона мене.
— Яким ти уявляєш собі своє майбутнє?
— Як і минуле, поки не зроблю, що надумала, — відповіла Зухра, не відриваючи очей від підлоги.
В її словах я почув твердість, упевненість, і це неабияк порадувало мене.
— Добре, що не збираєшся кидати навчання й хочеш набути професію, але де ти знайдеш притулок і шмат хліба?
— Світ широкий.
— А село?.. Ти не думаєш вертатися туди? — спитав я, ще не втративши надію переконати її.
— Ні… там про мене склалася погана думка.
— А як Махмуд Абдельаббас? Він має свої хиби, однак ти дужа й могла б навернути його на своє.
— Він теж погано про мене думає…
— Я хотів би бути спокійним за тебе, Зухро. Люблю тебе й тому прошу: не переймайся занадто, спробуй спокійніше витримати це випробування. Я певний — тобі ще трапиться справжня людина! На світі багато доброго, і так буде завжди!
Зухра промимрила подяку й, вибачившись, зникла в своїй кімнаті.
Я знову зостався сам і непомітно задрімав. Збудив мене рип дверей. Увійшли, наспівуючи, п’яненькі Маріанна й Талаба Марзук.
— Ти чому сидиш тут сам, старий лисе! — закричав Талаба-бек.
Я позіхнув:
— Котра година?
— Минуло вже дві години Нового року, — відповіла Маріанна з притиском.
Раптом Талаба-бек схопив її і, цілуючи, потяг до своєї кімнати. Ледь опираючись, Маріанна підкорилася йому. Двері за ними зачинилися.
***Снідали ми вдвох. Маріанни не було. Поставивши на стіл, Зухра пішла до себе. Я подивився на Талаба-бека і мені здалося, що вигляд у нього хворобливий.
Я спитав жартома:
— Як спалося?
Він трохи помовчав, потім пробурчав:
— Якщо справи не йдуть, то це вже надовго!
Я непорозуміло подивився на нього, і він не зміг стриматись, розсміявся:
— Принизлива і в той же час смішна невдача!..
— Це ти про що? — спитав я, роблячи вигляд, що й досі нічого не второпав.
— Ти все добре розумієш, старий лисе!
— Маріанна?
Він знову почав сміятися.
— Ми намагались, однак марно. Робили все, що можна було придумати! Але даремно. Коли вона роздяглася, то виявилася, як мумія, Це жах!
— Ти збожеволів!
— А тоді в неї почали боліти нирки. Уяви собі! Вона плакала й звинувачувала мене в тому, що я знущаюся з неї!
***Після сніданку ми пройшли до мене. Він сів переді мною на стілець і сказав:
— Напевне, я скоро поїду в Кувейт. Небіжчик радив не відкладувати це…
— Небіжчик?
— Сархан аль-Бухейрі…
Талаба Марзук посміхнувся і сказав без видимої причини:
— Хотів примирити мене з революцією, але в досить дивний спосіб. Переконував: або революція, або прийдуть комуністи чи брати-мусульмани… Думав, що загнав мене в кут.
— Але ж то правда!
Талаба-бек засміявся.
— Є й третій варіант: Америка! — промовив він поблажливо.
— Ти хочеш потрапити під американський чобіт?! — закричав я в гніві.
— А що ж тут такого? Через розумну партію правого спрямування! — промовив він замріяно.
Я сказав:
— Їдь краще до того Кувейту, поки ще зовсім не здурів.
***У газеті надрукували докладний репортаж про вбивство. Деталі були дивні й суперечні. Хоча Мансур Бахі добровільно зізнавсь у скоєнні злочину, однак його мотиви здавалися більш ніж маловірогідними. Мансур заявив, нібито вбив Сархана аль-Бухейрі тому, що той був вартий цього. А чому вартий? Через свою ницість? Але ж він не один такий. Чому саме на нього впав жереб? Випадково. З таким же успіхом убивця міг обрати й іншу жертву. Так він відповів. Ну, кого це могло переконати?
А може, Мансур Бахі просто несповна розуму?
Але ось надійшов висновок медичної експертизи. В ньому йшлося про те, що смерть настала від утрати крові (на зап’ястку лівої руки небіжчика лезом були
