Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз
Я поїхав до пансіонату. Лише коли Зухра відчинила двері, зрозумів, що за мною стежила. В цю мить мене схопили ззаду, і я почув грубий голос Сафії:
— Захотів утекти від мене? Я тобі що — дівчинка чи іграшка?
Мені коштувало неабияких зусиль випручатися з її рук, однак вона вдерлася в дім.
— Геть звідси! — просичав я. — Люди вже сплять!
— Обікрав мене, — верещала вона. — Їв, пив, одягався, а зараз вирішив утекти, сучий сину?
Я ляснув її по щоці, вона відповіла тим самим. Ми зчепилися, гамселячи одне одного. Зухра намагалася нас розборонити, та марно.
— Прошу тебе, йди собі, — сказала вона Сафії. — Це пристойний дім.
Побачивши, що її прохання залишилося без відповіді, Зухра закричала:
— Іди звідси, бо викличу поліцію!
Від несподіванки Сафія позадкувала. Відтак зверхньо кинула:
— Ти, служнице, хто тобі…
Зухра затулила їй рот. Сафія накинулася на Зухру, однак міцні кулаки дівчини ледь не збили її додолу. Між тим шум побудив мешканців: зарипіли двері, почулися кроки. Першим підскочив Хусні Алам. Ухопивши Сафію за руку, він повів її геть за двері.
Шаленіючи від гніву, я зайшов до своєї кімнати. Слідком увійшла схвильована господиня, намагаючись вивідати, що сталося. Я вибачивсь, однак цього їй було мало.
— Хто ця жінка? — спитала вона.
Довелось мені рятуватися брехнею:
— Вона була моєю нареченою, однак я розірвав заручини.
— Дивлячись на її поведінку, твоє рішення можна лише вітати.
Господиня якусь мить мовчала, неначе підшукувала влучне слово, потім докинула:
— Проте я змушена прохати тебе — влаштовуйте свої справи десь в іншому місці! Мій пансіонат існує завдяки добрій репутації! — сказавши це, вона вийшла з кімнати.
Коли наступного дня Зухра принесла мені пополудневий чай, її обличчя ще нагадувало про минулу бійку. Я подякував і вибачився за халепу, до якої втяг дівчину.
— Я розірвав з нею заради тебе, — сказав я.
— Хто вона така? — суворо спитала Зухра.
— Ница жінка… була. Я збрехав господині, що Сафія була моєї нареченою, сама розумієш…
Я на знак примирення поцілував її в щічку.
***За вікном шаліла буря, раз у раз гуркало. В кімнаті ставало темніше, хоча до вечора було ще доволі часу. Коли прийшла Зухра, я ввімкнув лампу. Ввесь цей час нетерпляче чекав на неї, і коли вона з’явилася, я поспішив сказати:
— Ходімо звідси, Зухро!
Вона поставила на стіл чайник із чашками й докірливо поглянула на мене.
— Ми житимемо разом усе життя, завжди…
— І не буде ніяких клопотів? — саркастично посміхнулася Зухра.
Мені стало сумно, я щиро відповів:
— Мої клопоти — від шлюбу!
— Отож мені лишається пошкодувати, що закохалася в тебе, — не стримавши почуттів, прошепотіла вона.
— Не кажи так, Зухро. Ти повинна мене зрозуміти. Я тебе кохаю й не бачу ні сенсу в житті, ні мети в ньому без твого кохання. Однак одруження поставить переді мною надскладні проблеми. Воно зробить проблематичним моє майбутнє.
Зухра ледь стримувала гнів.
— Я досі не знала, що можу стати причиною таких клопотів, — мовила вона.
— Не ти, а невігластво, дикість, забобони. Але що зробиш?
Вона примружила очі.
— Ти питаєш, що тобі робити далі? Зроби мене такою ж, як та жінка, що приходила вчора!
— Зухро! — Я був у відчаї. — Якби ти мене кохала так, як я тебе, тоді ти все б зрозуміла б.
— Я кохаю тебе, — наполягала Зухра, — і моя біда в тому, що я не вмію прикидатися.
— Кохання — найсильніше, найсильніше…
— Однак не сильніше за клопоти, — відповіла дівчина скептично.
Ми мовчки дивились одне на одного. Я був у розпачі, вона — розгнівана й несхитна. Я в паніці шукав шлях до порятунку, коли зненацька в голові блискавкою сяйнула ідея.
— Зухро, — мовив я, — є ще один вихід — справжній мусульманський шлюб!
Вона недовірливо зиркнула на мене.
Однак я сам мав про цей шлюб найтуманніше уявлення, ледь згадуючи старі оповіді сільських дідів.
— Ми візьмемо шлюб, як це робили перші мусульмани.
— І як же вони одружувалися?
— Казали одне одному: «Я беру тебе за законом Аллаха і його посланця!»
— Тобто без свідків?
— Лише один свідок — Аллах!
— Всі довкруж поводяться таким чином, немов не вірять в існування Аллаха…
Вона похитала головою і рішуче відповіла:
— Ні!
***Вона несхитна, мов скеля. Владнати справу виявилося не так просто, як здавалося. Я вже не знав, що робити, кидався від однієї думки до іншої. Навіть збирався назавжди пов’язати себе з Зухрою, пожертвувавши вигідним шлюбом, тільки б вона згодилася жити зі мною без будь-яких умов. Через хвилину виникла нова думка — мені треба негайно покинути пансіонат, і це сприятиме забути Зухру. Наші стосунки не змінилися. Певного часу вона приносила мені чай і не сахалася, коли я цілував її і обнімав.
Якось я не повірив своїм очам, побачивши її у вітальні над шкільним підручником для початкових класів. Ну, диво! Господиня, як годиться, сиділа на дивані під статуєю Діви Марії, Амір Вагді — в кріслі.
— Подивись на цю ученицю, пане Сархане! — посміхнулася господиня і, ласкаво поглянувши на Зухру, докинула: — Вона домовилася з нашою сусідкою — вчителькою, та давала їй уроки… Що ти думаєш про це?
— То була справді подія. — Я ледве не зареготав, однак зумів стриматися й захоплено вигукнув: — Молодець, Зухро! Молодчинка!