Похований велетень - Кадзуо Ісігуро
Тоді Аксель так переймався долею пастухів, котрі наближалися до них, через те, що трапилося напередодні в саксонському селі. Був сонячний ранок, і те, що сталось, ошелешило Акселя не менше, ніж самих селян. Без попередження Гарві стиснув коня острогами, кинувся вперед і почав сипати удари на людей, котрі чекали біля криниці, щоби набрати води. Мав тоді Гарві в руках батіг чи кийок? Того дня, на пустищі, Аксель намагався пригадати цю деталь. Якщо Гарві вирішить накинутися на пастухів, котрі проходитимуть поруч, із батогом, то він зможе досягнути далеко і йому не доведеться надто напружувати руку; можливо, він навіть посміє замахнутися батогом через голову Акселевого коня. Проте, якщо Гарві візьме до рук кийка, то та позиція, яку зайняв Аксель, приневолить його змусити свого коня обійти Акселевого і частково розвернутися перед нападом. Такий маневр видався би його напарникові надто навмисним, а Гарві був із тих, хто любив, аби його варварство виглядало імпульсивним і легким.
Зараз Аксель не міг пригадати, чи його завбачливі дії врятували тих пастухів. Він туманно пригадував невинних овець, які проходили повз них, але спогади про пастухів у незрозумілий спосіб перемішалися зі спогадами про напад на селян біля криниці. Що привело їх обох того ранку в село? Аксель пригадав обурені крики, дитячий плач, ненависні погляди та свою власну лють: не стільки на самого Гарві, скільки на тих, хто створив нерівні умови, даючи йому такого напарника. Їхня місія, якби її вдалося здійснити, неодмінно стала би досягненням винятковим і новим — настільки величним, що сам Господь уважав би його миттю, коли людина трішки піднялася до Бога. Та хіба міг Аксель сподіватися на успіх, якщо сам він був у спілці з такою жорстокою та нерозумною людиною?
Акселеві думки повернулися до сивоволосого солдата і до того незавершеного жесту, який він зробив на мосту. Побачивши, як його кремезний напарник кричить на Вістана і шарпає його за волосся, сивоволосий чоловік було почав піднімати руку, майже склавши пальці у вказівний жест, і з його вуст уже майже злетіло жорстке зауваження. Та раптом він опустив руку. Аксель чудово розумів, що почував сивоволосий солдат у ті хвилини. Потому солдат напрочуд увічливо заговорив із Беатрис, і Аксель був йому за це вдячний. Він пригадав вираз обличчя Беатрис, коли вона стояла біля мосту, а також як її серйозність і стриманість змінила лагідна усмішка, яку він так любив. Від цього образу серце йому стиснулося, та водночас його заполонив страх. Варто було незнайомцеві, ще й потенційно небезпечному, лише сказати їй декілька добрих слів — і на тобі, вона вже готова повірити всім і кожному. Від цієї думки Акселеві стало тривожно й він захотів ніжно погладити її плече, яке було зовсім близько біля нього. Та хіба вона не завжди була така? Хіба це не було почасти тим, що робило її в його очах такою особливою? І хіба вона не прожила стільки років, примудряючись уникати будь-якого великого лиха?
— Це точно не розмарин, пане, — пригадував Аксель голос Беатрис, який тремтів од хвилювання.
Він зігнувся, втиснувши одне коліно в землю, бо днина була погожа, а земля — суха. Беатрис, напевно, стояла позаду нього, тому що він пам’ятав, як її тінь падала на трав’яний килим лісу перед його очима, поки він обома руками розгортав поросль.
— Це точно не розмарин, пане. Де таке бачено, щоби розмарин мав такі жовті квіточки?
— Тоді я помилився з назвою, панянко, — сказав Аксель. — Але знаю достеменно, що ця рослина трапляється часто і що вона не приносить біди.
— Пане, а ви впевнені, що аж так добре знаєтеся на рослинах? Мати навчила мене розрізняти все, що росте в наших краях, але те, що зараз перед нами, мені незнайоме.
— Тоді, напевно, тут нещодавно з’явилося щось чуже для цих земель. Чому ви так цим переймаєтеся, панянко?
— Я переймаюся, пане, тому, що це може бути рослина, яку мене привчили боятися ще з дитинства.
— Пощо боятися рослини, якщо тільки вона не отруйна? Але й тоді досить просто її не торкатися. Та ось ви схопили її руками, а тепер іще й мене схиляєте зробити те саме!
— О, пане, вона не отруйна! Принаймні не в тому сенсі, який ви маєте на увазі. Та моя мати одного разу детально описала одну рослину і попередила, що побачити її у вересі — погана прикмета для молодої дівчини.
— Яка саме погана прикмета, панянко?
— Я не така смілива, щоби сказати це вголос, пане.
Проте з цими словами молода жінка — бо саме такою тоді була Беатрис — присіла навшпиньки поруч із ним, від чого їхні лікті на мить торкнулись, і довірливо усміхнулася, дивлячись йому в очі.
— Якщо побачити її — така погана прикмета, — сказав Аксель, — то хіба це добре діло — так привести мене з дороги і змусити на неї дивитись?
— О, це не погана прикмета для вас, пане! Лише для незаміжніх дівчат. Таким чоловікам, як ви, приносить нещастя зовсім інша рослина.
— Раджу вам розповісти мені, як вона виглядає, щоби я міг боятися її так само, як ви боїтеся цієї.
— Можете глузувати з мене, пане, якщо вам це до душі. Та одного разу ви спіткнетеся, впадете і помітите ту рослину просто біля себе. Подивимося, чи тоді вам буде до сміху.
Зараз він пригадував, який був на дотик верес, коли він провів по ньому рукою, пригадував шум вітру в кронах над головою, а ще — присутність молодої дівчини біля нього. Чи може бути, що тоді вони вперше заговорили одне з одним? Вони точно були знайомі, нехай лише візуально; було просто незбагненно, щоби Беатрис так довірливо поводилася з цілковитим незнайомцем.
Стукотіння сокири, на якийсь час припинившись, залунало знову, й
