Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

без вагань. Але платили. Раз на місяць прибував з Варшави кур’єр і вручав гроші. Того ж дня вони опинялися на анонімному рахунку. Після раптової смер­ті Поґоржельського кошти почав приймати Корда, а по його загибелі — Фурса.

— А тепер їх повинен отримувати той п’ятий? Хто він?

— Цього я не знаю.

— Коли повинен прибути кур’єр?

— Здибанки завше призначалися в перший понеділок кож­ного місяця о дванадцятій в «Жоржі». Мені про це перед смер­тю розповів Фурса. Той, хто має отримати гроші, повинен сидіти за столиком, тримаючи газету догори ногами.

— Догори ногами? Що за безглуздя?

— Не зовсім безглуздя. На останній сторінці газети, в самому низу розміщують розгадку чергової кримінальної загадки. Її завше друкують догори ногами.

— Як ви гадаєте? Акціонери були вбиті, як і Томашевич?

— Не маю сумніву. Гадаю, їх убивала контррозвідка. Як тільки вони засвічувалися на зустрічах з кур’єром. Томашевич все хитро обдумав. Він розумів, що такий шантаж — великий ризик. От і підставляв когось замість себе.

— Чому ж він так довго чекав, відколи ті документи викрав?

— Чекав цілком слушно, що ті, кому на тому залежить, виб’ються в люди, стануть міністрами, генералами. Тоді вони були поручниками, хорунжими, офіцерами.

— Ви проглянули ті документи?

— Те, що ми знайшли, не зовсім документи. То лише кілька копій. Ні Ірена, ні я не знаємо, де оригінали. Але що там схована бомба — то факт. Наприклад, там є свідчення одного теперішнього міністра, які він дав у російському полоні, повідомляючи багато секретних даних. Тобто виявився тхорем і зрадником. Наші були захопили документи російського шта­бу. І там були ці свідчення. Томашевич тривалий час збирав такі документи, поки працював у штабі. Тепер це безцінна колекція, яка може зруйнувати багатьох відомих осіб.

— Як ви гадаєте, чому він вибрав саме акціонерів?

— Бо знав їх роками. Знав про кожного його слабості і гріхи.

— Чому ж він п’ятого не шантажував?

— А хтозна, чи не шантажував? Може, якраз і до нього черга дійшла по смерті тамтих. Але тут Томашевичу обломилося. Мабуть, той здогадався, хто стоїть за шантажем. Так я собі міркую. Що скажеш, якщо я тебе найму?

— Задля чого?

— Щоб ти, курва, знайшов того п’ятого. І папку з оригіналами документів зі штабу.

— Навіщо він вам?

— Маю до нього деякий інтерес. Життя моєї доньки в небезпеці. Думаю також, що то він, курва, забив мого садівника. А тут ще десь пропала Емілія. І я підозрюю, що не без його втручання.

— Емілія? То ви її теж знали?

— А чо би нє? То моя далека родичка. Вона й так волочилася, то Ірена її вбрала на лялю і підкинула тому хруневі. Нині вона мені зателефонувала, і ми домовилися здибатися. Але не прийшла. І це мене сильно напружує. — Він перехилив келишок і закусив шинкою. Тоді поглянув на мене задумливо і запитав: — Добре. Що ти хочеш за те, що попрацюєш нишпоркою?

— Сто золотих в день.

— О!

— То для вас занадто?

— Ні, це для тебе занадто.

Я пригостив його однією з тих чарівних усмішок, якими звик причаровувати панночок. Він хитнув головою, поліз до кишені і поклав переді мною п’ять банкнотів по сотці.

— Бажано вкластися в цю суму. Час підпирає. — На серветці він записав номер свого телефону і адресу. — В будь-який час дня і ночі.

— Якщо я виконаю завдання раніше аніж за п’ять днів, гроші лишаться при мені?

Він усміхнувся:

— Не переживай. Мене цікавить результат. Але як не виконаєш завдання, то або отримаєш нове, або гроші повернеш. Ферштейн?

6

Перше, що я запитав у шимона, повернувшись додому, чи не з’явилася Емілія.

— Ні, пане Марку. Не було. Правда, тут якийсь пан за вами питав.

— Як він виглядав?

— Та такий здоровило... але дуже чемний. Дав мені золотого. Видно, поважний пан.

— З білим волоссям і червоною пикою?

— Так! — зрадів він невідомо чого. — Ви його знаєте?

— Не так, щоб дуже.

Я піднявся до себе і подумав, що, мабуть, пора вже влягтися. Але натомість зателефонував Обуху і розповів усе, що почув від Леона. Особливо його зацікавили документи, які викрав Томашевич зі штабу.

— Це справді може бути бомба. Але і я дарма часу не витрачав і дещо роздобув.

— Що саме?

— Банківські папери...

Він не встиг договорити, як пролунав скрегіт ключа в дверях. Я подумав, що то Емілія, бо вона прихопила з собою запасного ключа. Але коли двері відчинилися, я побачив націлений на себе револьвер. Дизьо і Геба. Перший розтягнув свою підпечену пику у манірній посмішці, а другий весь час смикав нервово плечима, ніби поправляючи маринарку, і перебирав ногами.

— Сервус, котику, — процідив Дизьо. — Може, будеш настільки ввічливим, що запросиш нас у гості?

І не чекаючи відповіді, обоє ввалилися до покою. Я поклав на стіл слухавку, в якій ще бринів голос Обуха, і завмер. Нехай він слухає.

— Що, ніяк не оговтаєшся? — запитав Дизьо. — Ану, поцинькуй[87], Геба, чи нема при ньому якої пукавки.

Піцик спритно обмацав мене. Мій револьвер був у шухляді.

— Нема? — здивувався Дизьо. — Такий зацний рипортер і без пукавки?

— Еге, нема, — відказав радісно Геба.

— Певно, мамця йому заборонила бавитися такими цяцьками, ге?

Обоє розреготалися і сховали зброю в кишені.

— Ну, що ж, маленький пустунчику, — сказав бурмило. — Збирайся. Тебе чекає невелика прогулянка в нашому інтелігентному товаристві.

— Не розумію. Що вам потрібно від мене?

— Там довідаєшся. Шеф тебе хоче бачити.

— Достобіса шефів розвелося, які мене хочуть бачити.

— А що ж ти хотів: сам собі славу зробив. І не ґуздрайся[88].

— Цікаво, як вас шимон пустив?

— Як, як... сказали, що ми твої родичі, га-га-га-га! — він неймовірно тішився зі свого дотепу.

— А звідки у вас ключ?

— Багато будеш знати, станеш білим, як я, — знову розреготався Дизьо.

Мені цей сміх не сподобався, але я слухняно взув мешти і неквапно зашнурував. Геба раптом скрикнув:

— Диви, Дизю, він слухавку не поклав!

— А, курва! — вилаявся Дизьо. — Ану візьми і спитай, хто то.

Геба підскочив до телефону, вхопив слухавку і приклав до вуха:

— Гальо! Хто там?..

Відповідь, мабуть, йому не дуже сподобалася, бо він скривився і витріщив налякані баньки.

— Ну? Що там? — втрачав терпець Дизьо. — Хто там?

— «Твоя востатна годи-и-ина!»...

— Що ти мелеш, смердюху?

— То не я! То він мені так сказав! І не кажи мені «смердюху», бо я того не люблю.

— Заткай хавку, смердюху. Хто то був? — звернувся до мене Дизьо.

— Комісар поліції. Певно, вже їдуть сюди.

— Ага! То ти так! — Дизьо вхопив мене попід руку і потягнув до дверей. — Ліпше не сіпайся, бо буде гірше.

Під їхнім чутливим наглядом я