Флешка-2GB - Юрій Романович Іздрик

Потім я зробився весільним музикантом, а весільним музикантам у наших краях належить, як ви знаєте, право першої ночі. То-то я нажирувався!

Одного разу, десь під ранок, нам відвели якусь хатину для нічлігу. Посередині кімнати стояло велике ліжко, застелене периною. На тому ліжку ми всі мали поміститися.

А в нас був такий Влодко-гітарист на прізвисько Самосвал. То він розбігся і з криком «Чур, я перший!» скочив на ту перину. А Влодко, треба сказати, такий хлопець був нівроку, до центнера мало що бракувало. То як тільки він гепнув, з-під перини почувся якийсь такий нелюдський писк чи вереск, що Влодка підкинуло і, ніби у зворотній зйомці, викинуло назад.

Виявилося, що під тією периною ночувала якась столітня бабця, про котру всі забули, така собі нічия бабуся. Вона нібито залишилася живою, а Влодко потім ще довго боявся лягати в чужі ліжка.

Зрештою, все це не так весело, як могло би видатися. Кожна історія, котру починаєш оповідати, рано чи пізно спрямовує тебе в той чи інший бік, нав'язує стиль і, врешті-решт, перетворює на блазня. (Ви помітили опорні слова «решта» і «початок»?) А з другого боку (опорне словосполучення «другий бік»), існує маса історій, розповісти котрі можна не інакше, як удаючи письменника (розмовника чи кобзаря). Такий шлях теж із обуренням відкидаємо. Ми ж тут просто собі балакаємо, чи не так? Ось я сиджу тут, у себе на кухні, час від часу відволікаючись, щоб зловити того чи іншого комара. (Оп. слов-ня «того чи іншого».) Для прикладу, мені давно вже хочеться розповісти історію про одного старого, котрий жив у Бучачі на початку століття і працював палітурником в ательє з виготовлення релігійних знимок, таких, знаєте, великих, типу «апостол Василь під смерекою», або «пастух Пустай і його овечки», чи там «Йосиф старенький і його брати» тощо. То був унікальний старий — за деякими підозрами, польський єврей, — він мав цілу колекцію різних атрибутів своєї професії, особливо цінним експонатом були здорові ангельські крила, виготовлені з воску й гусячого пір'я. Через ті крила і трапилася зі старим одного разу пригода під загальною назвою «Sztuka latania». На жаль, щоб переповісти цю історію, мені довелося б довго вивчати історію Галичини, аби наші патріоти не мали чого закинути, їздити у творчі відрядження, викопувати з могил бучацьких старожилів тощо. А я от сиджу собі на кухні і маю скількись там років, і вчитися мені вже пізно, а головне — не хочеться нікуди їхати, і що, скажете, ніби така людина, як я, вже не має права на публікацію? На одну-єдину публікацію? О, горе мені, горе!

Це не сатира, прошу пані.

До речі, про євреїв. Я недавно, дякуючи гласності, виявив, що купа колишніх галицьких жидів — то є видатні люди. Бруно Шульц якийсь, якийсь там Ісак Бишовець Зінґер, ще якийсь бучацький агнець Божий Аґнон, лауреат Нобля. Но, бля! І чого я, думаєш собі, не галицький жид? Деколи просто таки жаба тисне. Мушу признатися щиро. Бо я хоч людей і не люблю, зате люблю пошану і честь. То, здається, називається честолюбство? От якби існувала на світі така річ, як просто пошана, якась така собі самостійна абсолютна пошана, щоб до неї не треба було людей — ото було би діло!

А взагалі, краще було і не народжуватись. Якої холери тут робити навіть із тою абсолютною пошаною? Не знаю.

Так. Це ми вже в іншу крайність вдарились.

А от історія, припустімо, така: Left — bang, right — bang. Bang — це по-англійськи як ніби «бам». Отже: лефт — бам, райт — бам. Только сердце упрямо стучит — БАМ! Дзвонить дзвоник. Дз-дз-дз. Однаково в кінці «бам» передбачається той англійський прононс «нґ», «нґ». Книжечки треба писати скоро, тобто швидко, як це робив покійний Чернишевський.

Вода.

Воду опускаємо, зливаємо, змиваємо. І маємо. «Є-моє», як казав покійний Пепа. Давайте ще раз спочатку, про поїзд. Зійшов я на тій станції і звали мене Отто. То все правда, що я йшов, тримаючись хлопчика з жінкою, а потім заблукав. А далі було таке: коли я втрапив до міста і плентався, оглядаючи темні вітрини, то раптом помітив на склі зблиски фар, а потім почув звук двигуна. З-за рогу з'явилось авто і рушило в мій бік, набираючи швидкість. Зрештою, їхало воно навіть не те що швидко, а якось дуже потужно, в ньому відчувалася прихована інерція. Ясна річ, що була ніч, і серед ясної-темної ночі ми були на вулиці самі — я і авто, відстань між нами скорочувалась, аж поки нарешті воно не порівнялося зі мною, а що рух свій воно не сповільнювало, то йому довелося зробити крутий віраж, звертаючи з дороги на тротуар, світло сліпило вже не так, бо одна фара опинилася зліва, а інша — справа від мене, а бампер виявився доволі таки високим (Land Rover), і він зацідив мені у підборіддя, потрощивши зуби, а після того, як я влетів у мною ж розбиту вітрину і впав горілиць, зверху почало сипатися скло, і сипалося воно мені просто на очі, але очі залишались відкритими, і мені вже зовсім не було страшно.

А, Черкаси!… Боже милий!

Delete:

Однако же, Тарас Григорович пише Бога з маленької літери — а що кажуть нам дослідники з цього приводу? А шьто скажіт тиварішч Жюкав? А ще я з армією справу мав відразу після гімназії. (Виходимо на друге коло.) І чогось та армія так мені важко далася, гірше ніж Чорнобиль, хоча справжньою службою там і не пахло. Пив чорнило в патрулі. На кухню через день ходив. Ще пам'ятаю, якесь горище розчищав від ластів'ячих гнізд. То всьо було класно. Але от випорожнюватись у спільному нужнику в мене ніяк не виходило. Так і ходив. Може, через то й спогади погані. А так нічо', пісеньки співали тощо. Тільки мудаки, блін, як вони заграли. Правда, служба тут ні при чому. А як дістав був звільнення, т.зв. «увольнітєльну», то нікуди не пішов, а просто переліз через паркан і сидів собі, дивився на поле, свистав на всіх. То було добре. То все дуже добре. І те, що першого дня зроблено, і те, що другого, а найліпше, що сьомого дня нічого не робили, бо скільки всякої фіґні ще могло б наклепатися. Нам лиш того бракувало.

Вересень, 1990

Любов:

На прохання внутрішнього цензора слово «любов»