Флешка-2GB - Юрій Романович Іздрик
Душові були класні. І час від часу мінеральна вода нам перепадала. А ще був класний нужник. Це вже не на станції — в таборі. Солдатський — загальний, із перегородками, там все гівно в ямі було червоне від крові. А офіцерський був індивідуальний. Там теж, бувало, дрищали кров'ю, зате на дверях був гігантський, кульковими ручками виписаний календар. І всі дуже мали за понт: встати зрання, першому піти в нужник і першому закреслити сьогоднішнє число.
Мені того ні разу не вдалося.
Із-за лісу, з-за туману
Місяць випливає.
Ctrl:
Про Чорнобиль трохи сумно. Ще пізніше дещо розкажу, при нагоді. То ж національна трагедія, пся крев. Ліпше я згадаю, як то було вчитися у Львові. О, у Львові то було файно. Першим ділом, як мене взяли до гімназії (себто — в Політехніку), я пішов пробувати каву з коньяком. Я був великий індивідуаліста — був, є і буду, — і все ходив один. Я дуже тащився від власної екзистенції і бажав це місто пізнавати на самоті. (Дослідники моєї творчості вже, певно, знають, що слово «екзистенція» в моєму вжитку не лише означає буття чи існування, тобто екзистенцію як таку, а й має ще певну настроєвість, солодко-кислий присмак ностальгії, невимовність вічної самотності тощо). Крім того, я ще був цнотливий. (А одежі що було — Боже, твоя воля!) І я дуже якось переймався тією своєю цнотою і дуже хотів якомога швидше її позбутися. Попри справну мастурбацію, мені, бачте, хотілося ще й жінки. Моя цнота — то був реверс моєї індивідуалістичності, і взагалі я весь складався з дуалістичностей (чи з дуалізмів?), із чим пов'язано багато принизливих моментів життя-існування-екзистенції, котрі я, на щастя, давно позабував, бо маю таку здатність пам'ятати лише приємне.
Ну, що там було приємного у Львові? Ну, я не знаю. Ну, дощі там часто йшли. В кіно я любив ходити, каву з коньяком, про що вже згадувалося. От гуртягу я не любив і товаришів своїх не любив — я їх і зараз не люблю. (Одного хіба ще Пепу трохи люблю, але він мені ніякий не товариш.) І тому я весь час утікав. У кіно, наприклад. Чи там на каву з коньяком. А потім почав утікати на лекції з мистецтва. Така кацапка одна читала, Потапова, хай їй щастить на все. В бібліотеку ще втікав, імені Василя Стефаника. До філармонії любив ходити на абонементні концерти. Туди ніхто не ходив, тільки учні музучилища із примусу і я. А може, ще такі були, як я, з фантазією, не знаю. Ага, ще там була така одна старенька пані, я все дуже нею чудувався, бо в душі був естет і любив, щоб всілякі такі класні естетські моменти в житті траплялися, а та пані, безумовно, була саме таким моментом, такий собі уламок минулого, що називається «за Польщі», руки трясуться, худі такі руки, але вперто курить тільки «Львів» та «Орбіту» і вперто відвідує бездарні абонементні концерти, кожного вечора або через вечір, бо вдома однаково нічого робити, з сусідами не порозумієшся, для них не існує минулого, а рідня вся чи вимерла, чи то по світу розвіялася, ще хіба якісь племінники десь збереглися, бо ж такі пані завжди чиїсь тети або цьоці, але вони, племінники, приїжджають рідко, так рідко, що майже й не приїжджають, а тут щоденний ритуал вибору поїдженої міллю суконки, вбирати чи не вбирати вуаль, не забути б цигарки, та не спізнитися би, бо початок рівно о сьомій, а до філармонії спізнюватися не личить.
Так от я собі все чудувався і чудувався, вигадуючи подібні сентиментальні історії, але якось я тій пані підніс був сірника до сигарети, і чи то підніс неправильно, чи щось там ще не так зробив, бо та пані брутально мене облаяла, зруйнувавши таким чином мою естетську до неї любов. От. А в основному я всі неприємні моменти вже позабував.
Любив я на початку і вулицю Вірменську, але Пепа мені пояснив, що там збираються самі лише мистці, а мистці — народ негодящий, і щоб я туди не ходив. І я більше туди не ходив, хоча в душі мене однаково тягнуло до мистців і до дівчаток з мольбертами. Мольберти пожвавлювали моє і без того жваве лібідо.
До речі, як тільки я до Львова з провінції приїхав, то мій стрийко, дай йому Боже здоров'я, потай від моїх батьків відразу поводив мене по всіх злачних місцях і розказав: он там фарца збирається, тут біржа музична, тут курви дешеві, а там дорогі, а тут голубі тусуються, тримайся від них подалі. Так що я вже трохи в дечому тямив, коли Пепа віднаджував мене від довколамистецьких дівчаток.
І все ж одну по-справжньому варту дівчинку я таки прошляпив. Про це я вже писав в одному оповіданні. Справді, давайте я розкажу вам про всіх своїх жінок, як це вже робили до мене багато видатних письменників, всілякі там гессе і набокови. Спочатку ніяких дівчаток у мене не було. Я ходив у громадські лазні й задовільнявся різними малюночками, що були там на дверях і стінах. Але одного разу, під час приступу безсилої самотності, я взяв із собою до лазні пляшку лимонного лікеру, фугас сухого вина і чужий транзистор. І там під гарячим душем і під веселу музичку я те все вдув. Свідомість моя увімкнулась аж на стометрівці, де я опинився невідомо як. Я був одягнений і, здається, сухий, однак транзистора вже не мав. Натомість із приємністю виявив, що на світі всього зробилося по два: два фонтани, два Леніни і чотири курви, котрі до мене причепилися і котрих, як ви, напевне, здогадалися, було наполовину менше. Отже, явище чіткого роздвоєння світу під впливом алкоголю — це не якась там художня гіпербола, а об'єктивна реальність, подумав я собі. З тими курвами я кудись і пішов, розповідаючи дорогою про особливості імпресіонізму, а що вони були старі й добряче порепані, то я віддав їм залишки грошей, і ми попхалися на вулицю, якщо не помиляюся, Фрунзе, де у дворі й відбувся обряд ініціації, звідки я вийшов уже прекрасним лицарем-обранцем і маґістром великої ложі.
Правда, не пригадую, щоб мої оргазмістичні переживання були теж подвоєні. Якщо
