Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Та ні… Я домовилася зустрітися в кав’ярні й хотіла там бути інкогніто, щоб вона мене не впізнала. Сиджу собі, п’ю каву, а тут вона заходить. Гарна дівчина, висока струнка блондинка, і я тільки на неї глянула, як мене аж чорти вхопили…
— Фікусе! — гримнула Лінка, побачивши, що пес качається в чомусь підозрілому.
— Ти мене слухаєш чи ні?
— Певне, що слухаю. І що далі?
— У мене була напоготові кнопка, щоб їй підкласти, жуйка й таке інше… Тільки проносних таблеток я не прихопила.
— Чого? Ти що, здуріла?
— Може, і здуріла. Але я сиджу й дивлюся, а вона роззирається, бо чекає на того Кшиштофа Дикого.
— Кого?
— Ну, танцюриста, якого я вдавала. А він не приходить. Витягає телефон, щось пише, нарешті виходить до тубзика, і я беру й кладу їй ту кнопку на стілець. Щоб вона сіла, як повернеться. Теж ніби дорогою до туалету. І тоді вона звід-ти виходить, ми ледь не зіштовхуємося, і я не витримую. І кажу їй, що… ну, щось там їй кажу.
— Що саме ти їй сказала? — поцікавилася Лінка.
— Що вона в мене хлопця вкрала. Що вона… Ні, я тобі не можу цього сказати. Я була трохи сердита. Точніше, люта як сто чортів. Але я на неї верещу й раптом розумію, що вона взагалі не розуміє, про що це я. І намагається мене заспокоїти, каже, щоб ми сіли й поговорили спокійно. І тоді я — та-дам — сідаю на ту кнопку!
— Ні, ти що!
— І репетую ще голосніше, бо ця кнопка встромилася мені в дулу!
— О ні! — Лінка ледь не зареготала.
— Ну, то я їй все кажу, як є, показую кнопку, а в неї очі, як два блюдця. І раптом вона мені каже, що він їй це все інакше представив. А тепер тримайся! Так-от, він їй сказав, що це я його зрадила перша, а тоді покинула, уявляєш? Що я його використала, погано до нього ставилася й узагалі.
— Ну, а що він їй мав сказати?
— Як це що? Правду
— Знаєш, із власного досвіду пригадую, що хлопці рідко кажуть правду. І вже точно воліють брехати, щоб захистити свою цінну дупу.
— Але це ще не все.
— Не все?
— Та ні. Бо коли ми там сиділи, я з болючою дупою, вона в цілковитому ступорі, то хто заходить до кав’ярні? Міхал і заходить! А вона здивована, бо його не запрошувала, а він мимрить, що прийшов тільки переконатися, чи все гаразд, тобто типу охороняє її. І уяви, він мене спершу взагалі не впізнав, але я зняла окуляри й раптом… ну, розумієш: повний капець. — «А ти що тут робиш?» — питає він, а я кажу… кажу, що він хрін собачий. Брехун і всяке таке. Що я ненавиджу його за те, що він про мене понавигадував. А вона сидить, дивиться на нього й тільки без кінця повторює: «Невже це правда? Невже це правда?» І знаєш, що він тоді зробив? Просто змився. Як пес, підібгавши хвоста.
— Оце так, ну й історія!
— І зрештою виявилося, що найгівняніша помста на світі таки мені вдалася, розумієш? Я, Каська Печериця, це зробила! Розумієш? Або він її тепер покине к бісу, або, навіть якщо вони й не розійдуться, то вже їм так добре не буде, хе-хе!
— Ага… супер, — відказала Лінка.
— А чого ти так… Ти не вважаєш, що ми маємо метатися? Не дозволяти, щоб до нас ставилися, як до гівна. До речі, твій пес знову в чомусь там викачується.
Але Лінка не переймалася псом. Вона міркувала над Касьчиними словами. Помститися? Чому вона навіть не відчувала злості?
— Не знаю, — обережно відповіла Лінка. — Якось… не знаю.
— Ти теж повинна якось помститися своєму Адріанові!
— Дай спокій. Не можна нікого примусити, щоб тебе любили.
— Та загалом ні. Але вони просто вважають, що мають таке право! Мають право витворяти все, що їм заманеться! Коли перестаєш чувакові подобатися чи він запав на якусь іншу, то просто починає ставитися до тебе, як до старої знайомої, немовби між вами нічого й не було! І якщо нічого не робити, то виходить, що ти просто йому це дозволяєш!
— Але що саме я мала зробити? Дай спокій. Ти ж знаєш, що Адріан поїхав!
— Завжди можна щось придумати. Наприклад, написати щось неприємне. Якщо ти не хочеш, я можу сама це зробити.
— Припини! Тобі не можна!
— Звісно, що можна. Ти моя сестра! Міхал — це Міхал, пішов він на три букви, зрештою, дитини він мені не змайстрував, нехай котиться до біса, як не він — то знайдеться інший! Але ти не уявляєш, яка я була люта! І ще й досі страх, яка сердита! Ми були разом понад три роки, будували плани, як житимемо разом і взагалі, і я завжди була поруч, добра й вірна Кася. Аж тут він собі знайшов кращу. Що ж, Кася із сиротинцю, нема їй чого нарікати! Має знати своє місце!
— Касько! Це ж не має жодного значення!
— А звідки мені знати? Може, має? Може, це вплив його батьків? Вони ніколи мене не любили, я для них завжди була поганою.
— Не вірю!
— Чесно! Я тобі навіть не розповідала, бо нащо ятрити… ну, знаєш, старі рани. Але саме так усе й було. Ніби сю-сю-сю, така порядна сім’я. Інтелігентна. Ніби. Але не настільки, аби зрозуміти, що я відчуваю їхню зневагу.
— Ну, не знаю… Може, він просто розкохався?
— Може. Але це неважливо. За своє треба боротися. Якби ти зростала в такому середовищі, як я, то знала б, що це необхідно. Боротися зубами й пазурами.
— Мені треба все це обміркувати.
— Обміркуй, ага. І принаймні напиши йому. Пожалійся, поясни, що він тобі заподіяв. Нехай прочитає, нехай бодай на хвилину відчує на власній шкурі, як воно тобі…
— А ти знаєш, що це хлопчик? — запитала Лінка.
— Серйозно?
— Так. Я нині на УЗД була.
— Як назвеш?
— Гадки не маю, — відповіла Лінка. Бо справді не мала. Доведеться подумати.
Лінка повернулася додому й довго міркувала над Касьчиними словами. Сама вона жодної хвилини не збиралася щось робити. Бо навіщо? Адже Адріанового кохання їй це не поверне. Тоді нащо? «Аби він знав, як я почуваюся», —
