Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

До того ж важко перетворити на вітчизну сукупність штатів, які не мають ані спільної релігії, ані спільних інтересів і, утворившись в різний час з різних джерел, живуть на несхожій землі і під несхожим сонцем. Що спільного між французом з Луїзіани, іспанцем з Флориди, німцем з Нью-Йорка, англійцем з Нової Англії, Вірґінії, Кароліни, Джорджії, хоча усі вони і вважаються американцями? Один – легковажний дуелянт; другий – пихатий ледар і католик; третій – лютеранин, землероб, який не має рабів; четвертий – плантатор англіканського віросповідання, власник безлічі негрів; п’ятий – пуританин і торговець; скільки знадобиться сторіч, щоб привести їх усіх до одностайності?

В Америці от-от з’явиться хризогенна [30] аристократія з її любов’ю до відзнак та пристрастю до титулів. Звичайно вважається, що в Сполучених Штатах усі рівні: це зовсім не так. Існують гуртки, члени яких зневажають один одного і один з одним не знаються; господарі інших салонів перевершують чванством пихатих німецьких князів у шістнадцятому коліні. Ці знатні плебеї прагнуть кастовості, обравши за напрям рух навспак по шляху просвітництва, що зробило їх рівними і вільними. Знаходяться серед них такі, які говорять тільки про своїх предків, гордих баронів, що напевно були незаконнонародженими соратниками Вільгельма Завойовника, позашлюбного сина герцога Нормандського. Предмет гордості цих людей – герби лицарів Старого Світу, прикрашені зміями, ящірками та папугами Світу Нового. Варто молодшому синові гасконського дворянина, прямуючи до республіканських берегів, назватися маркізом, і пошана супутників, що пливуть з ним на одному пароплаві, йому забезпечена, навіть якщо все його майно складається з плаща та парасольки.

Величезна різниця у статках – ще більш серйозна загроза духові рівності. Серед американців є такі, що мають один чи два мільйони доходу; отже, янкі з вищого світу вже не можуть жити, як Франклін: справжній джентльмен, знудившись своєю молодою вітчизною, приїжджає до Європи за старовиною; подібно до англійців – диваків і меланхоліків – він подорожує Італією, зупиняючись на нічліг у заїжджих дворах. Ці гультяї-нероби з Кароліни або Вірґінії купують руїни абатства у Франції і розплановують у Мелені англійські парки з американськими деревами. Неаполь постачає Нью-Йорку співаків і парфумерів, Париж – моди та комедіантів, Лондон – грумів і боксерів: екзотичні радощі, від яких життя у Сполучених Штатах не стає веселішим. Задля розваги там стрибають у Ніагарський водоспад під оплески п’ятдесяти тисяч плантаторів, напівдикунів, яких може розсмішити хіба що смерть.

Але найдивовижніше полягає в тому, що одночасно з нерівністю у доходах, що випліскується назовні, та появою аристократії зовнішнє прагнення до рівності примушує промисловців і землевласників приховувати розкіш, приховувати багатства зі страху бути вбитим сусідами. Американці не визнають виконавчої влади; вони запросто виганяють тих, кого самі обрали, і замінюють їх новими виборними. Це анітрохи не порушує порядку; зневажаючи демократичні теорії та закони, американці визнають демократію на практиці. Духу сімейщини майже не існує: батьки вимагають, щоб усяка дитина, здатна працювати, літала, подібно до пташеняти, що оперилося, на власних крилах. З цих поколінь, які раннє сирітство навчає самостійності, та емігрантів, що приїжджають з Європи, утворюються кочові співтовариства, які відкривають землі, риють канали і, ніде не осідаючи, усюди насаджують дух підприємництва; вони закладають будинки в пустелі для тимчасового власника, який пробуде там усього кілька днів.

У містах панує холодний, жорстокий егоїзм; піастри і долари, банківські квитки та срібло, підвищення і зниження курсу акцій – от і всі теми для розмов; здається, ніби ти потрапив на біржу або до прилавка великого магазину. Надзвичайної грубизни газети заповнені діловими повідомленнями або брутальними плітками. Чи не підпали мимоволі американці під владу клімату, де рослинна природа, здається, пограбувала решту природи, увібравши в себе всі живі соки, – влада, існування якої багато видатних умів хоча й оспорюють, але все-таки остаточно не скидають з рахунку? Слід було б з’ясувати, чи не виснажила цивілізована свобода дочасно сили американців, як виснажив сили росіян цивілізований деспотизм?

Загалом і в цілому Сполучені Штати справляють враження не метрополії, а колонії; у них зовсім немає минулого, звичаї ж їх народжені законами. Ці громадяни Нового Світу зайняли своє місце серед народів світу тоді, коли політичні ідеї переживали піднесення: зрозуміло, чому вони перероджуються надзвичайно швидко. Міцне суспільство їм, здається, не судилося, бо, з одного боку, окремим особам тут усе надзвичайно легко набридає, з другого ж боку, ніхто не схильний до осілості, і всіма володіє пристрасть до зміни місць, адже в країні, де всі мешканці безперестанку мандрують, ні в кого не буває надійної домівки. Американці борознять океани і дотримуються передових поглядів, так само нових, як і їхня країна: схоже, Колумб заповів їм не так створювати нові світи, як відкривати їх.

Повернувшись, як я вже сказав, з пустелі до Філадельфії і поспішно занотувавши дорогою те, що я зараз вам розповів, як говорить лафонтенівський старий, я не знайшов переказних векселів, на які розраховував; так почалася грошова скрута, що переслідувала мене все життя. Багатство і я не злюбили одне одного з першого погляду. Геродот пише, що деякі індійські мурашки збирають гори золота; Афіней стверджує, що сонце дало Геркулесові золотий корабель, щоб він зміг дістатися острова Еріфія, володіння Гесперид: хоч я також мурашка, я не маю честі належати до великої індійської сім’ї; хоч я і мореплавець, я завжди плавав на хвилях не інакше як у соснових човнах. На такому судні я й прибув з Америки назад до Європи. Капітан дозволив мені плисти в кредит, 10 вересня 1791 року разом з кількома моїми співвітчизниками, які з різних причин поверталися до Франції, я зійшов на корабель. Він плив до Гавра.

‹Плавання через Атлантику; корабель трохи не сідає на мілину в Ла-Манші, але врешті-решт щасливо прибуває до Гавра›

2 січня 1792 року я знову ступив на рідну землю, якій призначено було невдовзі знову захитатися під моїми ногами. Я привіз із собою не ескімосів з полярних широт, а двох дикунів невідомого племені: їх звали Шактас і Атала.

Переглянуто в грудні 1846 року

‹Перші враження від революційної Франції: спалені замки та розорені маєтки›

Матуся і вся рідня зустріли мене ніжно, журилися ж лише через те, що я повернувся невчасно. Мій дядько, граф де Беде, мав намір разом з